І як тут без неї жилося значно значно довше, аніж за наявності… Сиву давнину залишимо для літературних фантазій прозаїків, про спалений дерев’яний міст вже йшлося. Розповідає історію одного з найвідоміших об’єктів Черкас – дамби через Дніпро краєзнавець Борис Юхно.


В констекті ж можна почати з того, що у серпні 1957-го на Дніпрі почала діяти нова переправа, організована обласним управлінням автотранспорту і шосейних доріг. Понтонний міст та спеціальна баржа водотонажністю 300 тонн, яка могла взяти на борт зо два десятки навантажених машин, забезпечили надійний зв’язок між берегами. Спочатку баржу планували залучати лише до вантажних перевезень. Та де там! Попри певний ризик мандрівки верхи на непристосованій для цього “черепасі” мало хто з пасажирів відмовляв собі у задоволенні подолати ріку утричі швидше та вчетверо дешевше, – за 50 дореформених копійок, – аніж старою переправою.

Утім, недарма кажуть: якщо не можна, але вкрай потрібно, то можна. І коли спочатку автобуси довозили людей лише до води, то згодом почали заїжджати на баржу і у такий спосіб, перетнувши ріку, продовжували свій маршрут вже “тією стороною”. І скільки б ми, звиклі до графіку та бусів, що мчать дамбою, не слухали про ті подолання ріки, важко вкинутися в атмосферу веселого гармидеру, який панував у навігацію на обох берегах ще первозданного Дніпра. Люди, лантухи, лісапети, свині, кошики, гармошки, сміх, “дядьку, чого ви на мене лізете?” і все таке подорожнє.

Але ж дамби не було. Як і Кременчуцького водосховища. Її спорудження закінчили у жовтні 1959-го, тож цими днями маємо нагоду святкувати 60-річчя цієї “туристичної родзинки” (так у лютому 2013 року міськрада позиціонувала інженерний об’єкт, а згодом, від жовтня 2017-го до квітня 2018-го, за 10 мільйонів гривень на дамбі будували оглядовий майданчик з ліхтарями-маками). Однак, до введення “дороги в морі” в експлуатацію залишалося ще майже два роки, адже мосту теж не було. Власне – був, але так само в процесі будівництва.
До речі, подивіться на картину Євгенія Ткаченка “Пляж в Черкасах”, датовану липнем 1960 року. Нічого не дивує? Правильно, міст і пляж майже на одній лінії. Це тому, що фінішного і найбільшого наповнення чаші водосховища ще не відбулося, тож на полотні щось середнє між старим Дніпром і “Дніпровським морем”.

Отже, насипний шляхопровід, що з’єднав два береги області, спорудили 1959-го, шляхові опоряджувальні роботи закінчили вже 1960 року. Його довжина – понад 14 кілометрів із 1 км 172 м мосту включно. Транспортна гребля є абсолютним рекордсменом серед аналогів в Україні та входить до першої двадцятки найдовших подібних споруд у світі. На черкаському вододілі могли б розміститися 2,5 бульвари Шевченка, 15 київських Хрещатиків або ж 9 Єлисейських полів Парижа. Щодня нею проїжджає близько 15 тисяч автомобілів та з десяток поїздів.

Але якщо за технічними характеристиками й призначенням наша дорога морем має аналоги, то у наступному вона справді унікальна: як відомо, дамба залюднена. Тут на площі близько одного гектара знаходиться єдиний населений пункт на водосховищі – станція Панське. Її інфраструктура – п’ять житлових будинків, адмінбудівля станції, кілька підсобних приміщень та навіть… футбольне поле з воротами зі шпал за крайнім двором. У Панському постійно проживають до 40 осіб, з яких п’ятеро-шестеро дітей. Принаймні, ще кілька років тому було так. Щоправда, життя у Панському тепер не панське, 2013-го через розібраний переїзд станційники взимку мало не померзли, траплялося – сміття місяцями не вивозили…