Сьогодні його назвали б “осередком реакціонізму початку минулого століття”. Він на вулиці Остафія Дашковича, приблизно навпроти станції швидкої допомоги. Не належить до категорії архітектурних пам’яток, тож увагою не паньканий. Сказав би – взагалі забутий, таких в Черкасах ще не один десяток. І лише коли якийсь потрапить в поле зору, хтось – та й зауважить на поважному віці конкретного. А може навіть невідомо кого подумки запитає: “цікаво, а що ж за цими стінами було колись?” Чергову цікавинку розповідає краєзнавець Борис Юхно.
В 40-тисячних Черкасах добільшовицького періоду ХХ століття мало не всі “поважні люди” офіційно належали до якогось зі станів: купецтва, духовенства, дворянства. На загал таких налічувлося до 10% населення, і половина – купці, але кожна категорія мала свій “клуб”. Зі священиками зрозуміло, їхній знаходився поза межами мирської суєти, а інші категорії, плюс офіцери і навіть міщани, завжди десь збиралися. Будинок офіцерського зібрання, Народний дім – такі місця могли бути як закритими, так і загальними.
І свого часу, десь між 1910 і 1912 роком, будинок, про який йтиметься, вподобали місцеві дворяни. Як для повітового міста, таких було чимало: в означений час – 610. при цьому, 180 з них – потомственних. Інших можна назвати “жалуваними” за якісь особливі заслуги перед царьом і отєчєством, хоч би значні пожертви на російсько-японську кампанію чи вагому благодійність з нагоди 300-річчя Дому Романових.
В останні роки імперії дворянський титул взагалі можна було “порішать” без цільового призначення коштів. Звісно, потомственні не визнавали в нових рівню, але якось так “склалося історично”, що перші, окрім титулу, вже нічого не мали. Зате другі мали гроші.
Допоки місцеве дворянство новими членами стрімко не приростало, воно збиралося в орендованому особняку Швайгута. То теперішній, з дозволу сказати, планетарій. Але згодом там стало тісно навіть для кількох десятків осіб. Нові взагалі інакше уявляли собі такий “клуб”: якщо потомственні задовольнялися світськими бесідами, картярством та переглядом столичних журналів, то ці потребували активніших розваг.
І своє домоволодіння на Лікарняній дворянам запропонував Петро Чорний: помітна фігура в грабарському бізнесі. Сам він не постійно перебував в Черкасах, тож по укладенню орендної угоди швиденько перебудував собі хату для прислуги у дворі під флігель. Там тепер творча майстерня Олександри Теліженко.
Давно я в ньому бував, але значно давніше – в головному будинку Чорного. Власне, більшість дітей 1970-х його теж відвідали і могли б згадати “картину маслом”: Айболіта з Бегемотиком (в якого щось з животиком), коричневу дощату підлогу зі скрипом, великий пеленальний стіл біля вікна, ваги для немовлят, дерев’яну штахетину з бігунком для вимірювання зросту. Кому що, а в коридорі дитячої консультації мені запам’яталося це. А ще в першій половині 1980-х там недовго базувалася обласна медична бібліотека, допоки з Дзержинського, неподалік пожежної частини, вона остаточно не перебралася на Жовтневу, в колишню єврейську лікарню, а тоді вже дворове приміщення при дитячій поліклініці.
І про будинок Чорного як “дворянське гніздо” я б взагалі нічого не знав, якби не невеличка стаття Василя Страшевича у “Молоді Черкащини” від 23 грудня 2002 року. На жаль, фактажу в ній обмаль, і навіть наведений нижче уривок – фактаж умовний. То більшою мірою нарис, та спасибі й на тому. Інакше ні я, ні ви, взагалі нічого б не дізналися: “друга ліга” міщанської забудови, а для Черкас то мало не порожнє місце.
“Особняк Чорного мав багато кімнат, тут вільно розміщувалася бібліотека, кімнати для картярних ігор, ресторан, танц-зал та ін.
Клуб “Благородное собрание” щодня збирав членів дворянського зібрання, а їх у місті тоді було понад 90 осіб. Членський внесок був досить високим – 10 рублів на місяць, що не кожен навіть із “благородних” міг собі дозволити. Приміщення було добре умебльоване, скрізь розстелені килими, кімнати прикрашали дорогі люстри, картини, статуї тощо. В ресторані завжди було повно відвідувачів.
Крім “жур-фіксів” (з французької: прийом гостей у певний день тижня, – прим.), танцювальних вечорів, зустрічей з заїжджими артистами, в цьому будинку виношувалися монархічні плани нових погромів, адже всі члени черкаського дворянського зібрання входили до Спілки російського народу (“Союз русского народа” – чорносотенна оранізація 1905 – 1917 років з центром в Петербурзі.
Чесно кажучи, сумніваюся, аби в Черкасах виношувалися якісь “справи Бейліса”, та й з погромами до 1919 року тут, на третину єврейському місті, “якось не склалося”, але це всього лише цитата, – прим.)
Жовтнева революція 1917 року скасувала всі привілеї дворянства. Давно вже відійшли в історію всі стани і станові привілеї, але серед черкасців залишилися спогади про дворянський дім, який проіснував ще майже 10 років (? Як архітектурний об’єкт він і понині існує, а от в означеному контексті до 1926 чи 1927 року – знову ж сумніваюся, – прим.)
Після революції в ньому оселилися повітові установи, а перед Другою світовою війною і після, майже до 1970-х років, там була міська хірургічна лікарня, а згодом – дитяча консультація.
Після капітального ремонту і перепланування кімнат тепер тут господарюють кілька міських установ, відкрито магазин сантехніки”.
Гідний фінал… Утім, тепер там наче піцерія, якщо вона працює. Нічого не скажу, не пошанував увагою. Пам’ятаю якусь відносно недавню історію “з ароматом канабісу” до піцерії, бо ще раніше там був нічний клуб, який періодично трусили борці з нелегальним обігом наркотиків на взаємовигідних умовах.
А дворяни… Наприкінці 1990-х вони раптом відродилися. “Асоціація дворян і аристократів” Василя Худолія, сам собі граф Шувалов, а від народження Юрій Мельник, з’явилося кілька на область Кавалерів Ордена Святого Станіслава (дворяни автоматично), до середини 2000-х були тут і князі, і барони…
На той час російська дворянська організація “Нова еліта Росії” пропонувала потенційним клієнтам легальне оформлення титулів князів, графів і баронів на підставі повноважень, наданих Міністерством юстиції РФ. Кілька тисяч євро – і ти мінімум барон, максимум – князь. До слова, кілька багатьом відомих в Черкасах людей тоді й стали дворянами з документами.
Але одного справжнього графа я таки знав. Найсправжнісінького потомственного. Бачив дореволюційні фотографії, кілька сімейних реліквій, копії метрики… І той чоловік ніколи цим не хизувався, а навпаки – приховував. Лише одного разу мені вдалося його розговорити, а потім син показав папери. Чому мовчав? А що розповідати? Кому і навіщо? Одна лінія роду опинилася у Франції, інша так і залишилася в радянській Росії. В останні роки життя він працював вахтером, а з його сином ми й зараз зрідка зустрічаємося…
КОМЕНТАРІ