Зі змінним успіхом Союз намагався позиціонувати себе як країна “високих технологій”. На початку “космічної ери”, коли на 1/6 земного суходолу грілися все ще переважно дровами а світили керосином, у побут громадян потроху входили телевізори, холодильники і навіть пилососи. При цьому, взірцем побутової техніки часто слугували західні моделі. Наші голубі екрани “Темп” чомусь дуже нагадували французькі “КFТ”, в циліндричних стіралках “Рига” безпомилково упізнавалися шведські “Husgvarna”, а в сигароподібних борцях зі сміттям “Днепр-1” – так само скандинавський “Electrolux”. Випускати тут зарубіжну техніку офіційно, тобто за ліцензією, почали значно пізніше, а до того з якоїсь міжнародної виставки привозився зразок, його “розщіпляли на атоми”, ну а що відбувалося далі – зрозуміло. Чергову цікаву історію з минулого розповів краєзнавець Борис Юхно.

blank
Тоді ж життєвий простір поза житлом потроху наповнився іншими продуктами вітчизняної НТР. Не лише у великих містах, а й у провінційних, з’явилися вуличні телефони, таксофони “при вузлах”, апарати газованої води, поштові бокси.

Телефонні кабінки або ж залізні шафи, які за дрібняки напували бульбашкованою водою з сиропом чи шапкою піни з пива, ще якось навіть й не забулися, а от що таке “Переговорний пункт”, а тим більше – КАШ, вже не зайве в пам’яті освіжити. А як вам таке?

“З 25 березня 1962 року відкривається постійний фототелеграфічний звязок Черкас з обласними центрами СРСР через Київський республіканський телеграф. Громадяни! Користуйтеся послугами фототелеграфічного зв’язку, за допомогою якого можна передати фотознімки, малюнки, оригінали тексту по проводах зв’язку з фотографічною точністю”.

Напередодні травневих свят 1965-го в Черкасах відкрили першу чергу Головпоштамту, який мав, та й як не дивно – має, іншу паралельну назву: Будинок зв’язку. Ну самі зважте: який там тепер “зв’язок”? А тоді, як я розумію, коли тобі в поштових справах – ти послуговуєшся першою назвою, коли подзвонити – другою. В комплексі з боку Свердлова (Дм.Б.Вишневецького) й “став до ладу” отой переговорний пункт: 14 герметичних кабін, з яких за допомогою телефоністки кожен міг почути голоси рідних чи знайомих, що живуть у інших містах. Не подумайте, не в усіх. Тільки у тих, з якими був встановлений відповідний зв’язок. І на початку тієї космічної ери перелік таких міст, коректно висловлюючись, не тішив широтою географії. А перед новим 1976 роком відкрилася добудова до вузла вже на бульварі Шевченка. Туди й перенесли переговорний пункт міжміського зв’язку, а кількість кабін збільшили до 24. На старому місці залишився автоматизований переговорний пункт. Поколінню гаджетів ці рядки точно будуть малозрозумілі, тож якщо двома рядками, то перший варіант – це такий, де відвідувач замовляв переговори: на бланці писав номер телефону, який викликається та вказував, скільки хвилин триватиме розмова, але не менше трьох. Розраховувався за тарифом (він залежав від відстані) і вмощувався нудьгувати. Як пощастить – то хвилин 10-15, а ні – то й понад годину. Не щастило зазвичай тому, що жіночки- зв’язківиці за склом часто були зайняті чимось своїм невідкладним: в’язанням, книжкою, теревенями. І раптом читатимуть, нехай не ображаються, з десяток років те бачив.

Інший різновид переговорних пунктів, автоматизований, передбачав самообслуговування. Особисто крутиш диск, і якщо після стонадцятого збою з’єднання таки відбулося, тоді головне вчасно досилати у вічко автомата чергову 15-копієчну монету. Оця “комунікація” й залишилася на Свердлова, після реконструкції там теж додали кабін, але головне для черкащан – трохи розширилася телефонна “географія”. Самостійно з’єднатися стало можливим з Києвом, Москвою, Ярославлем, більшістю обласних центрів України та 15-ма райцентрами Черкащини.

КАШ… Я ще пам’ятаю ці чарівні ящики, які “торгували” поштівками. Останнього, пригадується, бачив біля входу, точніше – біля виходу, зі щойно уведеного в експлуатацію в травні 1978-го “німецького” будинку. Тож виходить, що відміряно цьому передовому диву не зовсім зрозумілої природи (ось чого-чого, а ні кіосків “Союздруку”, ні синіх скриньок для листів, ні відділень зв’язку в Черкасах ніколи не бракувало) років з десять. Ну то, зрештою, що воно таке? Зацитую дослівно, “Черкаська правда” від 16 серпня 1970 року. Фото теж звідти, тож пардон за якість, але для загального розуміння ніби достатньо.

“Це – комплексна абонентська шафа, новинка звязківців. Їх в місті вже три. Такі шафи в майбутньому будуть встановлені в усіх великих будинках, або групові – на кілька будинків. Що являє собою КАШ? По-перше, кожен мешканець має в ній своє відділення. По-друге, тут є автомат для продажу конвертів, листівок. Вмонтовано і поштову скриньку, не треба далеко ходити, щоб відправити листа. Такі шафи зручні для абонентів, вони значно полегшують працю листоноші”.

А ви кажете. Були девайси, ще й які! Трохи завеликі щоправда, і загального користування, але ніц не вдієш: таким тоді було усе. Під формат країни та в строгій відповідності до сповідуваного в ній духу братерства, рівності і щастя, єдиноможливого для всіх. Без варіантів.