Що в районному центрі Черкаси, що довгенько вже в обласному, поштарки працювали за старинкою, часто залишаючи газети між штахетинами паркану, а в кого був – у поштовому ящику. Інколи віддавали в руки, бо були такі нетерплячі, що могли чекати ту тітку хоч і півгодини. Зимою не нарікали, бо перелізти через всі перемети з повною брезентовою сумкою газет і журналів – то вам не влітку лісапетом розвезти. Зимові поштарки були схожими на Сніговиків-Поштовиків зі старих радянських мультфільмів, такі ж кулясті й рожевощокі. Принаймні – наша, тьотя Маша. Цікаву історію з життя старих Черкас розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Десь наприкінці 1960-х прийшла цивілізація. В районах приватної забудови, а то майже всі Черкаси поза центром, почали встановлювати поштові секції: такі залізні будиночки для газет на два чи три боки. У нас на провулку стояв на три.
Вічка в них були невеличкі, десь на 3 – 4 газети та пару журналів, бо скільки й передплачувала середньостатистична сім’я.
Кожному домовласникові видали персональний ключ, але “таємницю листування” ніхто не гарантував. І як де, а у нас без ключа відчинялися не лише всі секції, але й ті дверцята, через які листоноша клала у “кишені” періодику та приватну кореспонденцію. І якщо раптом лист опинявся не там, де треба, бо ті ящички могли самочинно відчинитися навіть коли дядя Володя КрАЗом їхав, діти чи й дорослі, – хто перший вгледить, – відносили конвертика кому треба. Довго гамселячи у хвіртку носаком і волаючи “ТьотьВаааляяя, пісьмооо!!!”, малі за це отримували цукерку, а дорослим випадала зайва нагода побалакати, а в цьому задоволенні наш переулковський люд ніколи собі не відмовляв, особливо женщіни.
Допомагали люди поштарям, адже лист в дім – то подія, а ось правильно писати індекси не хотіли. Та й не те щоб правильно, прямими лініями, а й просто не розуміли, “нашо та арихметика” коли й так все понятно: місто, вулиця, будинок, фамілія. Довелося черкаському Головпоштамту влітку 1971-го цілу інформаційну кампанію провести, ще й недешеву. В кожне домоволодіння або квартиру рознесли по кілька поштівок “Мій індекс”, вже з марками. Їх просили переслати тим, з ким найчастіше листуєшся. 100 тисяч роздали, трохи допомогло, утім до грамотної “індексації” населення було ще далеченько.
На середину 1970-х Черкаси стали іншим хоча б тому, що нас тут було вже 200 тисяч, а це рівно удвічі більше, аніж 1965-го, у рік відкриття Головпоштамту (тобто його центральної і тоді єдиної частини на Свердлова). Відповідно – удвічі “збільшилося всього”. За підсумками 1975-го містяни передплачували 210 тисяч газет і журналів – то десь по 3,5 видання на сім’ю, щодня відправляли та отримували близько 50 тисяч листів і 1300 телеграм.
20 грудня при Головпоштамті зі входом з вулиці Шевченка відкрили великий спеціалізований магазин “Союздруку”, який називався “Кругозір”. Торгували там сувенірами, канцтоварами, політичною і художньою літературою, конвертами та листівками, але головний асортимент “Кругозору” складали газети і журнали. Справжнє море періодики, “найглибше” на все місто, запропонував тоді жителям Черкас цей газетний магазин. Трохи згодом і я в тому морі ловив свій улюблений “Футбол – Хоккей” по 15 копійок. Ще “Советский спорт”, “Спортивну газету”. Було воно ділом непростим, бо в Союзі все справді популярне автоматично потрапляло до категорії дефіциту. Правда, якщо “в нагрузку” до згаданих видань чи зручної телепрограми з анонсами “Говорить і показує Україна” ти погодишся купити ще й, наприклад, газету залізничників “Гудок” тижневої давнини, твої шанси на придбання потрібних суттєво зростуть. При цьому тобі обов’язково скажуть, що “Футбол – Хоккей” останній й продають тільки тому, що хтось просив відкласти, але не прийшов.
Звісно, що така нечесна практика реалізації товару поширювалася не лише на газети. Малим я колекціонував марки, тож після “Філателії” неподалік драмтеатру, “Кругозір” пропонував найбільший асортимент поштових мініатюр. Але коли тобі вкрай потрібна серія якоїсь екзотичної країни з не менш екзотичними тваринами – будь ласкавий, візьми ще й гашений блок Почты СССР “про Леніна” чи “з’їзд КПРС”. Та що марки! Косметика “Флорени” і “Нівеї”, пластинки Даліди і Дассена, чехословацькі кросівки і ланкійські теніски – до всього більш-менш якісного імпортного або просто затребуваного нашого знаходився довісок якоїсь вітчизняної затоварки, продату яку в інший спосіб не видавалося можливим. Але то вже інша тема…
КОМЕНТАРІ