В околицях Звенигорода на Черкащині та в селах колишнього Браїлівського округу на Вінниччині наприкінці 1920-х етнографи записали звичай справляти народження й смерть Колодія. В понеділок на Масницю заміжні жінки збиралися в хаті когось із сусідів. Одна вдавала, що вагітна, й починала стогнати: “Рятуйте! Ой, ой, ой, болі беруть! Дайте мені бабу-повитуху!” Про традиції святкування розповідає Олена Чебанюк у “Газеті по-українськи“.

Вибрана за повитуху жінка нібито допомагала пологам, примовляючи: “Цить, моя дитино! Дасть Бог, що це минеться, то ще другий раз заманеться”. Під жарти й сміх з-під пелени “породіл­лі” витягали невеличке полінце: “От який хлопчисько знайшовся у нас! Тіки-тіки не побіжить!”

Далі розігрували сценку, як баба-повитуха купає в ночвах новонародженого, як вона “підтягує дно” породіл­лі, лікує її замовляннями: “Ідіть, бабиці, на великі гори, на великі скали! Щезни, пропади та до мене не ходи, пху-пху-пху!” Полінце сповивали як дитину та давали ім’я Колодій.

У вівторок громадою збиралися в іншої сусідки на “хрестини” Колодія. Вибирали “хресних батьків” й відтворювали звичай класти щойно принесену з церкви дитину на кожух, примовляючи: “Щоб такий був багатий, як кожух волохатий! Щоб такий був вусатий, як кожух був вовхатий”.

У середу гуртом справляли “похрестини”, а в четвер Колодій нібито помирав і за ним голосили: “Я на тебе, Колодію, положила всю надію. А теперка, Колодачу, як не бачу, то все плачу!”

У п’ятницю Колодія “ховали” — виносили й закопували в садку під грушею, в суботу справляли по ньому поминки. Весь обряд супроводжувався частуванням, жартами й колодійними піснями:

Ой сьогодня не неділя,

Ой сьогодня Колодія.

А сьогодня Колодка,

Бо горілка солодка.

Молодь гуляла окремо від дорослих. На Масниці востаннє збиралися на вечорниці. Дівчата чіпляли парубкам до сорочки “колодку” — хусточку, квітку або гілочку, прикрашену стрічками. За це отримували від них частунки.

У селах біля Яготина на Київщині під час Масниці молодь гралася в “Савку”. Хлопець лягав на лаву і вдавав померлого. Його лоскотали, щипали й туркали, намагалися обов’язково розсмішити. Гра супроводжувалася піснями:

Бем, бем, Савка вмер.

Положили Савку на кленову лавку.

Лавка трясеться, Савка сміється.

Прийшов піп — Савка втік та в лободу.

Не тікай, Савко, бо я й там тебе знайду.

Савка оживав, схоплювався з лави та ловив, лоскотав і цілував дівчат.

На думку вчених, обрядові персонажі Колодій і Савка мають дохристиянське походження. У давні часи вони були пов’язані з культом оживаючого й помираючого божества плодючості та розмноження.

На Масницю в обрядових іграх відтворювали боротьбу зими з літом, м’ясоїда з постом. У селі Соснова на Переяславщині в останній день Масниці наряджали жінку старою бабою, виплітали їй із конопель довгу косу, “що аж по п’ятах тягаїться”. Потім проганяли її з хати надвір. Натомість до будинку заводили перевдягнутого на старенького й строгого дідка. Учасники забави пояснювали, що так вони прощаються з Масницею та “приймають Поста”.

В давнину змагання “лава на лаву” й чоловічі бої навкулачки, що відбувалися під час проводів Зими, були не спортивним змаганням. Розігрували боротьбу холоду й тепла, зими й літа, добра і зла.