Багаторічний дослідник архівних документів репресованих черкащан, український письменник Василь Захарченко, який і сам поневірявся на каторзі через націоналістичні погляди, 3 грудня 2008 року виписав до свого щоденника цитату з кримінальної справи за «злочином» звенигородського школяра.

«З ранку було туманно, і тепло земля парувала. Дуже все росте. Городина, картопля вигналась у коліно, скрізь сіна добрі, а особливо росте озимина, такі пшениці, як лава, а густі, що вуж не пролізе. (Зі щоденника десятикласника Порхуна Григорія Пилиповича, із с.Рижанівка Звенигородського району Черкаської області. За знайдений за доносом однокласників щоденник, у якому були записи про колоніальне становище України в СРСР, Григорія 29 липня 1941 року заарештували й ув’язнили рішенням особливої наради НКВД СССР на 8 років у концтабір). Григорій Порхун катувався у таборах у Норильську, втікав з табору, був спійманий, засуджений до 10 років неволі, відбув каторгу, повернувся додому, працював машиністом екскаватора на вугільних розрізах у Ватутіному Звенигородського району. Але талант його був знищений на пню. А він міг би стати (зі щоденника видно) добрим письменником або вченим, політичним діячем. Жорстока, поліцейсько-комуністична машина антилюдяної системи пройшлася по самій душі талановитого українця й зламала його долю, як і долі мільйонів українців. Кати! Кати! Людоїди! Наїлись… України!».

У цьому щоденнику, що згодом опублікований книгою «Уперте щодення», Василь Захарченко аналізує злодійства тоталітарної держави проти молодого покоління українців: «Що творилося в душі двадцятирічного юнака, якому оголошували вирок — 25 років совєцької каторги на вічномерзлотній Півночі Росії. Це на п’ять років більше за прожитий досі молодий його вік!.. У 1973 році я застав багатьох із тих юнаків у пермських таборах, де вони, змучені, лисі, беззубі сорокап’ятирічні (на вигляд — 60-річні діди) добували цей нелюдський совєтський термін і звільнялися, їхали в Україну, все таку ж концтаборовану московською деспотією, самотні, вирвані з життя, без будь-якої перспективи на десяток-півтора років, які їм ще лишилося провести на цьому божевільному світі у хворобах, муках, здобутих у заполярних російських катівнях. Що з нами робила Росія, та, на яку наш масовий малорос, хохол і досі молиться, і досі добровільно колінкує під її кирзовий чобіт. Це в його перекрученому мізку називається «Навєкі вмєстє!».

У Державному архіві Черкаської області зберігаються сот­ні справ, що правдиво розповідають, як понад 80 років тому винищували юне українство. Школярі та їхні батьки зникали з рідних домівок, і далі про долю нещасливих ніхто не знав. А в часи реабілітації чесних імен репресованих не було кому навіть вручити прокурорську постанову, тому що «данные о репрессированном и его родственниках не установлены».

Прикладом є кримінальна справа №1602П від 1937 року, що зберігається в архіві УСБУ в Черкаській області. Це політзвинувачення батька Дмитра Никифоровича та його синів — вісімнадцятирічного Олександра й п’ятнадцятирічного Дмитра Карпанів — із села Ташлик на Смілянщині. Впадає у вічі надзвичайна талановитість хлопців. У свідоцтві про навчання у Санжарівській неповній середній школі старшого з трьох синів — Олександра Карпаня — відзначено, що із сімнадцяти предметів по дев’ятьох він мав оцінку «відмінно», по семи предметах навчався «добре», й лише знання російської мови були оцінені «посередньо». Такий талановитий учень міг вступити до вищого навчального закладу. Воно могло так би і статися, якби із 42-ох пунктів анкети, яку доводилося заповнювати кожному абітурієнту, не стояло запитання — «Чи є хто з рідних репресований?». Олександр написав правду, бо навіть якби не вказав, то вона б спливла: спецвідділ навчального закладу в обов’язковому порядку надсилав за місцем проживання запит про батьків і рідних. Мати Олександра, Євгенія Якимівна, походила з куркульської сім’ї, а її брати були у свій час розкуркулені. Отож, щоб такий «елемент» не потрапив навіть на екзамени, про їх початок повідомили абітурієнту з запізненням. А коли приїхав через кілька днів, то в технікумі лише поспівчували, мовляв, юначе, не треба спізнюватися.

Вирішив пошукати щастя в Київському хореографічному училищі. Але там, ознайомившись із анкетою, відмовили за станом здоров’я.

Діти за батьків не відповідають, любив повторювати вождь. Навіть у сталінській конституції, у 121 статті наголошувалося: «Громадяни СРСР мають право на освіту. Це право забезпечується обов’язковим восьмирічним навчанням, широким розвитком професійно-технічної освіти, середньо-спеціальною та вищою освітою». А статтею 118 гарантувалося, що «громадяни СРСР мають право на працю, тобто право на одержання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю і якістю».

Олександр Карпань, одержавши поразку на освітній ниві, вирішив влаштуватися на роботу. Подав заяву в Ротмістрівську райспоживспілку. Взяли статистом із іспитовим терміном.

Попрацював кілька місяців, доки керівники цього закладу придивлялися до тямущого хлопця. Начебто не було претензій, поки не надійшла «бумага» з місця проживання батьків. До батька, 54-річного Дмитра Никифоровича, жодних претензій. А ось мати, Євгенія Якимівна, — дочка відомих у селі куркулів Терещенків, яких у 1930 році вислано за межі України. Її брат Микола втік із місць заслання. Інший родич, Бабина Гнат Макарович, який був у 1931 році висланий, утік звідти й заарештований. Словом, працівник із неблагонадійної родини. Керівництво знайшло вихід. У завідуючого заготівельної контори з ящика стола зникли гроші. Виникло тверде припущення, що міг узяти лише новоспечений працівник. Хтось бачив, що він купував цукерки. За підозрою у крадіжці звільнили невинного без будь-яких пояснень. Ще й пригрозили, мовляв, почнеш скаржитися, заявимо, що гроші вкрав саме він.

Влаштувався обліковцем на рафзавод. Все ніби йшло на лад. За гарну роботу правління хвалило його батька, який працював садівником. Мав майже чотириста трудоднів. Молодші брати — Дмитро і Леонід — успішно закінчували школу, допомагали батькам.

Здавалося б, життя стало налагоджуватися. Правда, чим більше писали газети про життя щасливе і заможне, тим більше відчувалося, що насувається тривога. Щоночі по селу з приглушеними фарами шугали «воронки», забираючи по одному, а то й цілими сім’ями селян, колишніх петлюрівців, куркулів і підкуркульників. Часом щезали вчителі, колишні активісти, організатори колгоспу чи СОЗу. А по селу, як на біду, пошепки, а то й на повний голос жінки співали кимось складені частівки, спрямовані проти вождя. Ці частівки почав записувати молодший брат Дмитро.

Реалії життя і псевдопатріотичні гасла породжували внутрішній протест у молоді. Дмитро спочатку записував лише частівки, оповіді. Згодом почав сам складати вірші. А потім прийшла розплата.

Вирок кримінальний

Ім’ям Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р. листопада місяця, 29 дня
Спецколегія Київського обласного суду в м.Черкаси у складі голови Пам’янова, членів: Курбаса та Чизика при секретарі Чейзберг, без участі сторін

Розглянувши на закритому засіданні справу:

Карпаня Олександра Дмитровича, народився в 1919 р. в с.Ташлик, Ротмистрівського району, Київської області, українця, громадянина УРСР, із селян-середняків, колгоспника, грамотного, неодруженого, безробітного, не судимого;

Карпаня Дмитра Дмитровича, народився у 1922 році, с.Ташлик, Ротмистрівського району, Київської області, українця, громадянина УРСР, із селян-середняків, колгоспника, учня 8 класу, не судимого;

Карпаня Дмитра Никифоровича, народився у 1889 році в с.Ташлик, Ротмистрівського району, Київської області, українця, громадянина УРСР, із селян-середняків, колгоспника, грамотного, одруженого, безпартійного, працював садоводом-городником, не судимого, —

По обвинуваченню по ст.54-10 ч.1 КК УРСР встановлено:

Підсудний Карпань Дмитро Никифорович та підсудні Карпань Олександр і Дмитро з давніх часів зв’язані з куркулями, репресованими ще з часів громадянської війни, разом з куркулями захищали поміщиків, брав участь у стягненні контрибуції на користь поміщиків, які повернулися до своїх маєтків під час окупації німцями. Перебуваючи в колгоспі, до колгоспного господарства ставився вороже. В 1935 році, будучи вороже настроєним проти радянської влади, виступав проти введення позики, заявляв, що «держава буде здирати шкуру». Будучи сам вороже настроєним до радянської влади, підсудний Карпань Д.Н. в такому ж ворожому дусі виховав своїх дітей, підсудних Карпань Олександра та Дмитра, які протягом декількох років, аж до арешту, займалися контрреволюційною діяльністю, писали контрреволюційні вірші, анекдоти та частівки, в яких в брутально-цинічній формі дискредитують радянську владу і членів уряду та вихваляють ворогів народу, а в 1927 р., коли на селах почалася передвиборча кампанія по виборах до Верховної ради Союзу, підсудні Карпань О. та Карпань Д. виготовили контрреволюційно-фашистську символіку з фашистською свастикою та в ніч на 25 вересня 1937 р., коли в селі Санжариха відбувалися передвиборні збори колгоспників, розклеїли контрреволюційні листівки у великій кількості. Допитані в судовому засіданні підсудні Карпань А.Д. і Карпань Д.Д. винними себе визнали, а Карпань Дмитро Никифорович винним себе визнав лише частково, тобто в тому, що не доглядів за дітьми Олександром та Дмитром, але свідки Полудень і Суржко в судовому засіданні заявили, що підсудний Карпань Дмитро Никифорович, будучи вороже настроєний проти влади, сам проводив контрреволюційну агітацію на селі і в цьому дусі виховував синів.

Суд, обміркувавши всі матеріали судового слідства, пояснення підсудних, докази свідків на судовому засіданні, вважає пред’явлення обвинувачення всім трьом підсудним по ст.54-10 ч.1 КК УСРСР доведеним повністю. Виходячи з соціальної небезпеки вищенаведеного заподіяного злочину, керуючись ст.296, 297 КПК спеціальна комісія Київського обласного суду

ПРИГОВОРИЛА:
На підставі ст.54-10 КК УРСР позбавити волі всіх трьох підсудних у виправно-трудових таборах далеких місць СРСР: Карпаня О.Д. — на десять років, Карпаня Д.Н. — на 8 років, Карпаня Д.Д. — на 6 років та позбавити їх прав на 5 років кожного після відбуття міри покарання. Строк ув’язнення трьом засудженим рахувати з 28 вересня 1937 р.
Заходи запобігання залишити попередні — тримання всіх трьох під вартою.
Судові витрати віднести за рахунок держави.
Вирок можна оскаржити до спеціальної колегії найвищого суду УРСР протягом шести днів з дня одержання засудженими копій вироку.
Головуючий підпис.
Члени підписи.

Йшли роки. Одних реабілітували, інших — повторно засуджували, і лише в незалежній Україні дійшли до справи братів Карпанів.

Утверждаю:
Прокурор Черкасской области
Государственный советник юстиции
3 класса
Подпись А.А.Коцюрба
14 сентября 1991 г.

Заключение
В отношении Карпань Д.Д. по материалам уголовного дела №4114
Карпань Дмитрий Дмитриевич, 1922 года рождения, с.Ташлык, Смелянского (ранее Ротмистровского) района, Черкасской (ранее Киевской) области, ученика 8 класса Ташлыкской средней школы, проживающего в с.Ташлык, беспартийного.
29 ноября 1937 г. Спецколлегией Киевского областного суда в г.Черкассы был осужден на основании ст.54-10 ч.1 УК УССР к 6 годам лишения свободы с отбыванием наказания в ИТЛ.
Был признан виновным в контрреволюционной деятельности, написании стихов, частушек, дискредитирующих советскую власть.
Арестован 28 сентября 1937 г.
Данные о репрессированном Карпань Д.Д. и его родственниках не установлены.
На Карпань Д.Д. распространяется действие ст.1 Закона УССР «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 17 апреля 1991 г.

Начальник следственного подразделения
КГБ УССР по Черкасской области
В.Н.Запорожець

Старший помощник прокурора
Черкасской области по надзору за
следствием в органах госбезопасности
О.С.Горбенко

Роман КОРОЛЬ, молодший науковий співробітник редакційно-видавничої групи «Реабілітовані історією. Черкаська область», аспірант Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького Для газети «Черкаський край»