“Модельєри черкаської фабрики по ремонту і пошиву взуття прагнуть йти в ногу з модою. У лабораторії підприємства зараз розробляються нові моделі весняно-літнього взуття для жінок і чоловіків. Уже надійшли в цехи викройки двох фасонів жіночих туфель на “платформі”, красивих “опанок” – білих лакових з золотистим плетінням. Незабаром черкасці – як жінки, так і чоловіки – зможуть тут замовити також зручний вид взуття: сандалети і босоніжки на потовщеній підошві”. (3 березня, 1974 рік) Вирішив розповісти “взуттєву” історію старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.

Якось, не так вже й давно, у Черкасах з’явилося взуття із коноплі. Чи конопель. Але пишу як у флаєрі: “Взуття із коноплі – це новий, сучасний напрямок взуттєвої індустрії, який постійно вдосконалюється. Конопляна тканина – це відмінний антисептик, вона має лікувальні властивості, чудово пропускає повітря, а це запорука здоров’я ваших ніг і комфортного носіння в будь-яку пору року”. З-поміж інших переваг – “болезаспокійливі властивості”. Можливо що конопляники, якщо внюхатися, ще й прекрасний антидепресант, але про це не написано.

Та зрештою… Близька вже зміна сезону є непоганою нагодою поговорити про взуття. Традиційно тут – в “історичному контексті”, хоча… І між іншим, козацьке місто Черкаси як “взуттєве” колись якщо чимось таким і славилося, то аж ніяк не чобітьми з бугая які, як відомо, не гріють зовсім, а… тіпічно руськими валянками. Менша частина виробів продавалася населенню, більша йшла на потреби промисловості.

То коли б ви опинилися на урочистій демонстрації з нагоди 50-річчя Жовтня з метою полічити, скільки табличок з назвами підприємств повз вас пронесуть, стояли б довго. Може ближче до четвертого десятку вам би й набридло, бо перечекати саму лише “велику хімію” – то часу й часу. І спостерігаючи за людським морем, треба було б мати велику увагу, щоб зафіксувати маленький колектив, ударник якого ніс якийсь дивний титул: “Черкаська валяльно-повстяна фабрика”. От вам і місто індустрії, от вам і передове виробництво. В Черкасах, як за царя, роблять валянки! Тобто українською – повстяники, але від оспіваних сусідами валянків вони нічим не відрізнялися. Просто ті заклали в назву процес, а ми – матеріал.

Ось в цьому місці нинішнє покоління земляків з подивом дізнається, що ще до війни наш край славився вівчарством, а лік поголів’ю йшов на десятки тисяч. Далі більше: 1951 рік – 188 тисяч, 1958-й – 360 тисяч. Багато це чи мало? Ну, скажімо так, – на третину менше, аніж свиней, а льохам у загальнообласному стаді належала пальма першості.

Отже, прекоси-мериноси давали вовну. Краща йшла на швейні фабрики, а гірша – на повстяні. Там з нею багато чого робили, але головне “валяли” і, зрештою, перетворювали на тепле й зручне взуття: популярне як у минулому, так і тепер. Звісно, нині модниці не вживають архаїчного слова “валянки”, а кажуть, що це “уги”. Але як придивитися – валянки валянками, тільки з візерунком.

Про обсяги виробництва фабрики свідчить рядок у довіднику “Черкаська область” 60-річної давнини: “У 1958 році ЧВПФ випустила 144 тисячі пар валяного взуття”. Вочевидь, немало.

Але ця коротенька розповідь не з доброго дива розпочалася фантазією на тему 50-річчя Жовтня. Річ у тім, що як тоді велося, дату підприємство зустріло новими трудовими звершеннями, і навіть у доволі несподіваному ракурсі. Ми ж бо звикли до того, що валянки бувають різних відтінків сірого аж до світлих, а тут…

“Черкаська валяльно-повстяна фабрика почала освоєння нового виду продукції, фарбованого чоловічого взуття, якого в цьому році випустять 40 тисяч пар. До 50-річчя Радянської влади колектив взяв зобов’язання випустити 2,5 тисячі пар кольорових валянок і добитися надпланових нагромаджень у сумі 111 тисяч карбованців. Червоні валянки не лише красиві, але й сприяють техніці безпеки. Їх отримають лісоруби Карелії, китобої Далекого Сходу і шахтарі Донбасу”.

Це цитата з місцевої періодики 1967 року. Наші валянки-повстяники віджили своє десь у першій половині 1970-х. Час від часу ще з’являлися в пресі замітки в дусі попередньої: “Для одеських китобоїв”, “Металурги Запоріжжя дякують черкащанам”, але дедалі менше.

Тепер, а власне – вже понад 20 років, – нас і не нас взуває “Лавента”. Нічого вшнипливого сказати не можу, якісний товар. От приблизно стільки, скільки працює фабрика, маю якусь пару. Не фаворит вибору, але нормально. Дружина – ні. Каже, що для чоловіків “Лавента” старається дужче, а жіночі моделі так собі. Отут я Леоніда Пилиповича розумію: аби їм вгодити, треба тільки цим і займатися. Вивчати, розробляти, впроваджувати, а за півроку все наново, бо не факт, що мода весни 2020-го буде такою самою, що й осені 2019-го. А чоловіки роблять прибуток. Що стало на лінію два-три роки тому, то й зараз нормас, і ще два роки модним буде. Пріоритет “Лавенти” – якість, а нами то більше цінується.

Ну аж тепер – трохи взуттєвої історії. Тут всьо сложно, ще й із купою протиріч у фактах. От скажімо шнурівка. Хрестоматійно – вона перейшла на взуття з одягу, 27 березня 1790 року в Англії випустили першого шнурка для черевиків сучасного вигляду, тобто з металевими наконечником. А як тоді бути зі шнурками римських гладіаторів? Конкретно тих, що билися в обладунках, бо були ще такі, що майже голяка. Мотузки гладіаторів, якими обмотувалася шкіра від коліна до низу ноги, теж затискалися металевими пластиночками щоб на кінцях не розлазилася. То скільки років шнуркам?

Перші підошви носили окремо! Підв’язуючи до ступні, надягали їх селяни аби зручніше ходилося ріллею. А перші підбори з’явилися на чоловічих чоботях. То аби ноги краще трималися у стременах. Усе це – знову ж, за офіційною версією – “зрілі” середні віки, а насправді сякий-такий каблук мали ще хрестоносці, а то середні віки найперші, і між ними – років 300 дистанції.

Звідтіля ще таке. Класикою англійського чоловічого взуття вважаються туфлі з візерунчатою перфорацією. Отвори на таких туфлях з’явилися десь у ХV столітті, і знаєте для чого? Для ходіннях болотами. Не спеціально болотами, але оскільки там вони скрізь, то щоб вода не затримувалася у черевиках і якось виливалася. Бачите дірочки на педалях – знайте, то мокроступи! Бачите назустріч ноги в шкарпетках, а далі сандалі, значить так нада. Людина пізнала дзен, заздріть мовчки.

Коли черевики стали гостроносими пуленами? Ці понти з Франції часів Філіппа (от якось не набирається на клаві “Пилипа”) ІV Красивого, то 1285 – 1314 роки. До речі, в його часи класична шнурівка через дірочки ну вже точно була не як у гладіаторів. Знать носила носи удвічі довші, аніж простолюдини і утричі довші, аніж селяни. Мода поширилася Європою, дійшло до анекдотичних форм та розмірів, аж тоді 1470 року Бернська рада заборонила гостроносе взуття, а хто ігнорив і видєлувався, той платив великі штрафи.

Взуття не завжди носили за розміром. Шляхтичам у ХVІ столітті слід було взуватися у туфлі на два розміри більші, довжина ж баронських та ще вищих за статусом черевиків досягала ще однієї довжини ступні! Щоб не падати, носок доводилося підв’язувати мотузкою, а модники ще й чіпляли на нього дзвіночок.

Трохи про ботфорти, нині найсексуальнішу жіночу взувачку, хоча за наших часів та його темпів від тапочок до сексу в рази оптимальніше. Якщо покопатися у словниках, з’ясуємо, що це слово від французьких bottes – “чобіт” і fortes – “сильний”, а разом наче як “сильне взуття”. Першими ще у ХІІІ столітті їх почали носити іспанські вершники. Років отак за 200 височенні халяви оцінили на Альбіоні – тоді (1485 – 1509 роки) правив Генріх VІІ. Він просто фанатів від ботфортів, не дивно що й увесь двір за сумашедші гроші перезувся. Безпосередньо із Францією, якій ніби-то жінки й мають завдячувати за такі максі-боти, то тут на них чекали аж до ХVІІ століття. Але! Першою жінкою, яка їх взула, ще ХV-го була Жанна д’Арк. Власне, вона й визнала єдиним своїм гріхом той, що носила чоловічий одяг. Не знаю, чи згадали їй це, коли 30 травня 1431 року спалювали на площі Руана.

Росія обзавелася ботфортами за Петра І і тоді ще все було нормально. Але їх оцінила велика шанувальниця масових рольових ігрищ Катерина ІІ, яка взагалі часто вбиралася у військову форму і шкіряні панчохи на шнурівках. Але ж то для “маскарадів” в палацах, а в ботфортах можна було “помаскарадити” де завгодно.

О, треш. Опушка на шльопках. Це Шарль Перро списав свою Попелюшку з фаворитки Людовіка ХІV Француази Скаррон, яка увела в моду туфлі, спереду оздоблені білячим хутром. Якщо вам зайшло – вітаю, ви Попелюшка.

Перше суто спортивне взуття з’явилося у 1920-х: то були парусинові туфлі на гумовій підошві для гри в баскетбол. Кросівки не лише були, а й залишаються статусним атрибутом. Це у нас, звісно. Мати бодай болгарські “адіки” у СРСР мріяли мало не всі.

Ой, якось так всьо хаотічнєнько… А радянські часи, “Значит хорошие, надо брать”? А теперішні, “Це точно “Карло Пазоліні” – Та кажу ж вам, ось ставайте на картоночку…”

Всьо, закругляюсь. Рушаю обкатувати подаровані дружиною “Rieker antistress”. Що вони антистресові, особенно радує.