В січні безмежно далекого 1959 року в готель “Черкаси” на вулиці Новій, уведений в експлуатацію кількома днями раніше, вселилися перші “командировочні”. Так їх назвали у тодішній подієвій публікації. а як буде українською – не знаю. Принаймні – не “відрядженці”. Вселилися і прозріли: Черкаси – вже не тихий архаїчний райцентр, а тихий архаїчний райцентр з великим модним готелем посередині, копією одного з ленінградських. Чергову історію з життя старих Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.

blank

І ось про що йшлося у статті. “Готель споруджено Першим будівельним управлінням облбудтресту. На будівництві використаний збірний залізобетон. Тут запроваджено ряд нововведень. Це перегородки з комишитових плит. В коридорах для економії дорогого паркету використано кумаронову плитку. Для окраси приміщень використані ліпні деталі. У готелі є кімната побутового обслужування, книжковий і газетний кіоски, перукарня з манікюрним відділенням. На поверхах є буфет і кафетерій, окремо – ресторан, куди можна потрапити як з готелю, так і з вулиці Нової. Більшість номерів розраховані на поселення 1 – 2 чоловік, в кожному номері є радіоточка, у багатьох – телефони”.

Зрозуміло, що жителів міста принади ані “базового” готелю, ані скромніші апартаменти його філіалу на Карла Маркса, 20, десятиліттями цікавили мало. Хіба інколи – ресторан. Все змінилося у другій половині 1980-х, коли горбачовський госпрозрахунок змусив дирекцію “Черкас” шукати нові способи заробітку. В комплексі та комплексно тут відкрилися парочка відеосалонів, така собі “дуже інтересна” баня у форматі душових з подальшою можливістю зняти номер на кілька годин (насправді погодинна оплата в місцевих готелях ніколи не практикувалася, тож треба було заплатити як за добу), масажний кабінет.

Ну а ще пізніше від “готелю по суті” вже взагалі нічого не лишилося: Офіси фірмочок і контор, осередки осередків, редакції солідних бізнесових видань на волохатому сірому папері, залишкові управління мерії, яким не знайшлося місця в самій мерії, орендовані віщунами на грошових знаках кабінети з іконами, котіками та пучками чудодійних оберегів. Що не двері – то портал паралельного світу. ”Черкаси” першої половини 2000-х – це якийсь неонепівський сюр, психоделічна суміш блакитно-жовтого з кумачевим, настояна, як писав колись з іншого приводу Володимир Гіляровський, на “специфічному нумерному запаху”. Мутний ломбард при вході, все ще шикарні сходи від проектувальників сталінської доби, дикі пожовклі репродукції “Утра в сосновом лєсу” та подібної нетлєнки в масивних рамах на прольотах. З живого декору – фікуси та місцями прим’яті баришні, які залипали тут чи то в справах радікального омоложенія до целюлительниць, магів і чародіїв, чи тормознули ще у 1990-ті та на щось сподівалися в часи нових товарно-інтимних відносин.

Само собою, тоді вже як готель “Черкаси” не функціонував. “Командировочні” базувалися у “Дніпрі”, “Україні”, “Росаві”, “Жовтневому”, “Ниві” та “Центральному” (хто не в курсі – “Центральний” у нас у належному місці, при базарі). До речі, добова ціна у номері або ж номера “Черкас” після грошової реформи 1961 року становила, відповідно, 80 коп. та 1 крб. 15 коп. А ось кілька “одномісних” цін, до яких “Черкаси” тоді (конкретно – 2005-го) не дожили: “Дніпро”: 138 – 145 грн; “Росава”: 65 – 98 грн; “Жовтневий”: 54 – 60 грн; “Нива”: 48 – 56 грн; “Центральний”: 70 – 120 грн.

“Рога і копита” остаточно з’їхали з “Черкас” незадовго до продажу будівлі через аукціон 14 травня 2012 року. З “фізичним зношенням 42%” (приблизно з таким самим показником баришні полишили коридори значно раніше і до того часу навіть запах іхніх травматично-солодких парфумів вивітрився), за 12 млн. 862 тис. 800 грн. Об’єкт придбала столична бізнес-структура ТОВ “Рейкардз і Партнери Україна”. Можна сказати – тому, що продавалося як готель, пощастило: нехай і з іншим іменем, та воно знову стало готелем. В основному його вподобали баскетбольні та футбольні клуби, які приїздять до Черкас на календарні ігри. Спортсменів все влаштовує, навіть балуваний “Шахтар” залишився задоволеним. Одне лишень пипець як убиває: отой клінічний дах, ровесник кумаронової плитки. Бачиш його – і зразу все середмістя іржавіє.

В номерах бувати не довелося, це вам не 1990-ті. А ось у відокремленій частині фойє, сполученій з рестораном, на парочці закритих сабантуїв – так. Мені сподобалось