“Ой снігу-снігу білого…” Наслідки зимової стихії завжди спричиняли незручності, але як з ними боролися без потужної техніки? На початку минулого століття Черкаси згадувалися як однин з найбільших промислово-торгівельних центрів Київської губернії. Тут налічувалося півтора десятки підприємств, кількасот крамниць і лавок, всесезонно діяли три великих базари. З поправкою на епоху можна припустити, що за діловою активністю наше тодішнє місто виграшно різнилося від теперішнього. Чергову цікавинку розповідає краєзнавець Борис Юхно.

blank

Пішохідні пріоритети

І от питання: а що тут коїлося, коли раптом кількаденна хурделиця, яка замітає шляхи на півметра? А траплялося таке значно частіше, аніж нині. Тракторів не було, а поперед коня ковша не причепиш.

Не будемо ідеалізувати ті часи: історія свідчить, що комунальна боротьба зі сніговою стихією ніколи не належала до пріоритетів повітового чиновництва. Не слід також забувати про те, що раніше дороги були просто дорогами, а не автошляхами, на яких санний віз мав очевидні переваги перед автівками. Власне, не було ще й водіїв, цієї найчисельнішої категорії одвічно обурених, хоча все, що робиться тепер в боротьбі зі снігом, робиться для них та їхніх багатосильних коней. Цікаво, якби не автовласники – чи прибирались би зимові шати взагалі? Ви чули, аби після якогось снігопаду хтось із посадовців переймався зручностями тих, хто долав наслідки стихії на своїх двох більше, аніж тих, хто на колесах? Отож. І хай там як, а за старорежимних порядків містян не поділяли на тих, кому треба та тих, хто обійдеться. Перед вами – комунальний етюд в білих тонах з далекого минулого…

Гарячий сніг

На 1910 рік у Черкасах налічувалося понад чотири тисячі будинків, на 90 відсотків – типових хат. І прилеглу до них територію господарів зобов’язували утримувати в належному стані. Влітку – не допускати вибоїн чи дощових вирв, взимку забезпечувати снежку на “піші сани завшир два аршина”, тобто близько 1,5 метри. Здебільшого ними возили воду з криниць чи дрова, тож стандартні доріжки мали цілком практичне призначення. За дотриманням норми слідкували уповноважені на штрафи думні, кожен з яких мав свій “сектор відповідальності”. Сумнівно, щоб посадовці самовіддано контролювали околиці, але середмістя – обов’язково. У ньому ще господарювали “спеціально навчені люди”, двірники. Утримувалися такі заможниками, перебували на частковому або й повному матеріальному забезпеченні та задовольнялися помірною зарплатнею у два червінці на місяць теплої пори і 25 рублів пізньої осені та взимку. У критичному випадку поважний пан наймав поденних працівників, знайти таких серед бідноти “за руб” не видавалося складним. Так само чинили й власники магазинів на титульній міській вулиці Хрещатику. Забезпечити ідеальний порядок біля закладу вважалося справою якщо не честі, то престижу точно (здається, нині про такий аспект іміджу думають не більше 10 зі 100 комерсантів).

Тут пригадалося колись прочитане хоча й не про старі Черкаси, але можливо, так воно було скрізь, де центр пишнів великими цегляними особняками. Біля маєтків сніг відкидався не на дорогу, а навпаки – під стіни. І знаєте навіщо? Аби у випадку відлиги важкі сніжні маси та гострі бурульки з дахів не падали на голови пішоходів. А так – подорожні просто змушені були триматися подалі від небезпеки. Цей природний бар’єр самоліквідовувався якраз тоді, коли відповідні ризики минали.

Цікавою комунальною архаїкою видається також досвід плавлення снігу на торжищах. Немає нічого гіршого, ніж ходити базаром, на якому допустили слизькі бугри різної височини. Але ж він – місце локальне, куди не відкидай – комусь буде на шкоду. Тому над дренажними канавами, а такими облаштовувалися усі подібні місця, встановлювалися діряві залізні бочки, в яких сніг просто топили. Напевне уночі, якісь чергові чи двірники, тож в людних місцях кілька таких агрегатів забезпечували повний порядок. Надодачу – перепросивши, біля них могли зігрітися безпритульні чи не зовсім тверезі громадяни, яким ніяк не вдавалося потрапити додому.

Хитавиця в морі вулиць

Колись на Катерини, 7 грудня, візники перелаштовували свої “таксі” на сани, адже цей день здавна вважався початковим в зимовому сезоні перевезень. Катерини Санниці – одна з його назв, і казали таке: “Віз хліб у двір везе, а сани – на базар”. Як воно було в ті часи – їхати “зимовим ванькою”, колись зобразив письменник Володимир Гіляровський.

“Пузатая лохматая лошаденка запряжена в пошевни – низкие лубочные санки с низким сиденьем для пассажиров и перекинутой в передней части дощечкой для извозчика… Скользим легко то по снегу, то по оголенным мокрым булыгам, благо широкие деревенские полозья без железных подрезов. Они скользят, а не режут, как у городских санок. Зато на всех косогорах и уклонах горбатой улицы сани раскатываются, тащат за собой набочившуюся лошадь и ударяются широкими отводами о деревянные тумбы. Приходится держаться за спинку, чтобы не вылететь из саней…”

У доповнення етюду – ще одна цитата зі статті Анатолія Макарова у “Фактах” від 20 лютого 2010 року. Стосується вона Києва, утім навряд в Черкасах велося інакше.

“Снежные бури создавали немало трудностей для уличного движения. На мостовых нарастали ухабы, и езда по ним напоминала плавание по бурному морю. “Сухопутная качка в Киеве, – шутили в такие дни горожане, – не уступает морской. На выбоинах пассажиров подбрасывало, как на трамплинах, а зазевавшихся ездоков выбрасывало “за борт” на полном ходу. Утверждали даже, что длительная езда по ухабам “может произвесть своего рода морскую болезнь”.

Давня традиція

Чому в Черкасах наших днів прибраний сніг складується посеред Соборної площі? Звісно, можна сказати що із суто практичних міркувань, адже так його потім легше вивозити. А можна небезпідставно запідозрити традицію, так буде красивіше. Ось що писала з цього приводу одна з губернських газет ще в лютому 1875 року.

“Снова целые сутки была сильная метель. Особенно вредно действует такое стихийное явление на положение торговли. Мы слышали, что многие торговцы понесли значительные убытки вследствие неполучения товаров или же запоздалости. Дворники едва успевают прочищать уличные тротуары, а тут еще и полицейские хожалые по неведомым причинам требуют, чтобы эти дворники, бросив необходимую расчистку дорожек и заездов, занялись во время непрерывной метели сбрасыванием снега с боков малопроездных улиц на середину их, и без того в изобилии снабжаемых снегом. Неисполнение такого требования грозит дворникам арестом в сибирках (холодних карцерах), а пешеходам – невозможностью двигаться по тротуарам. Любопытно бы узнать: откуда явилась у наших городовых такая пылкая страсть к созерцанию сугробов не по бокам улиц, а посредине их?”

В надзвичайних ситуаціях у Черкасах, утім як і скрізь, на прибирання вулиць виходили пожежні, солдати із казарм та навіть арештанти. Як бачимо, традиція боротися зі стихією силами служивого люду, ще жива. Принаймні, безоплатні курсанти пожежної академії завжди до послуг муніципального начальства. Дякуємо, хлопці, й вибачайте, що так.

Академік з ломом

Не так той сніг, як дощ чи сонце. Раптова відлига – ось справжнє лихо для міста, в якому лише одна чи дві відносно мощених вулиці. Суцільне болото: ані санками, ані возом, а пішки – хіба в чоботах-забродах. В такі дні люди зі статками навіть продукти замовляли з доставкою, а ціни на харчі зростали синхронно з рівнем багнюки на вулицях.

Уродженець Катеринопільщини академік Сергій Єфремов належав до когорти диваків, які, попри суспільний статус, принципово відмовився від використання у господарстві найманої праці. За прикладом професора Володимира Антоновича він сам прибирав на обійсті та біля двору, вважаючи те діло вельми корисним як для громади, так і для себе особисто. Мовляв, то аби за наукою мохом не порости. Його записи у контексті теми датовані вже 1924 роком, але означена ситуація, що називається, без віку: і в наші дні можна було б написати те саме, і за довго до того, як це зробив Сергій Олександрович.

“Зима, – писав вчений 27 березня, – все ще не хоче відступати. Удень на сонці плюс 15, вночі доходить до мінус 15-ти, і все, що розтане за день, перетворюється у камінь. А снігу навалило цілі гори. Буде з ним ще чимало клопоту! Погано доведеться вченим двірникам”, – підсумував віце-президент Всеукраїнської академії наук, маючи на увазі себе та інших ідейних “професорів з лопатами”.

А наступного дня – ще песимістичніше: “Зима раптово відступила. Вночі пішов дощ і сьогодні все розтане. Увесь день з лопатою і ломом робив “гідротехнічні” споруди у дворі та на вулиці, щоб відвести воду. Якщо швидко розтане, то доведеться ще й сніг, а точніше – кисіль зі снігу, прибирати з вулиці. Такий наказ…”

Оцей “наказ” свідчить, що попри інший клопіт державного порядку, нехай і “авторитарними методами”, але молода влада намагалася не вдарити лицем у болото буквально.