Нє, коли все устаканилося, “Первемая” народ признав. Відбув демонстрацію – і всьо, два дня свободний, а як так складеться, що з календарними комбінаціями, – то й більше. А Паска чи була вже, чи на підході, – то ж тоже діло. Ну й гробки там: странний празнік біля мертвих, де канхветів більше, чим на Новий год. І горілки, кажись, тоже як на дядь подивитися. Карочє, всьо було дуже заплутано. Шаріки, крашанки, шашлики, середмістя, ліс, Дніпро, кладовище, воскреслий Христос, вічно живий Ленін, грьобана картошка, костюм красівий на парад і спортівний на природу, лопати, бадмінтон… І повний срач у голові. Ну а далі більш-менш серйозно розповідає про святкввання Дня праці краєзнавець Борис Юхно.

ВІДЛУННЯ

Цілком можливо, що старе радянське свято доживає своєї історії. Відходить довго і болісно. Власне, в тому вигляді, в якому воно відзначалося колись, його роки й роки не існує. В обласному центрі давно немає багатотисячних демонстрацій трудящих, а в селах – урочистих мітингів біля клубів, бо й де вони тепер, ті “багатотисячні трудящі”, та й клуби також. Преса не друкує приурочених до Першотравня закликів, немає традиційних суботників, під дату не підганяють уведення в експлуатацію нових промислових та соціально-культурних об’єктів. Навіть Першотравневого парку в Черкасах не лишилося.

Утім, в нашій традиції перші дні найпрекраснішого весняного місяця давно пов’язані з ударною працею на городах, а ще – пікніками. Народний жарт свідчить, що на Первомай у нас обов’язково щось садять: або картоплю, або печінку. Гумор – гумором, та наразі маємо гарну нагоду згадати, як цей день відзначався колись. А витоки його, до речі – зовсім не в більшовицькій Росії, та й до “комунізму” – постільки-поскільки. Але Америку не чіпатимемо, свого достатньо.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПІКНІЧКИ

Традиція трохи поборотися за свої права на природі, та під закуску, – це суто наш винахід. Ніби й не від хорошого життя, бо сходка в лісі вимушена, та погодьтеся – це краще, аніж у місті жбурляти камінням в поліцейських, які, чого доброго, й пальнути можуть. “Віхрі враждєбниє” та “Вставай, проклятьєм…” – само собою, але вже як наслідок.
Десь із десяток літ тільки так і велося. А 1 травня 1900 року у Харкові 10 тисяч робітників кількох заводів зібралися на мітинг, після якого рознесли в контори своїх заводів і фабрик вимоги: 8-годинний робочий день, покращення умов праці, збільшення зарплатні. Стачки тривали кілька днів і скінчилися консенсусом, але не без поліцейських аргументів.

ЧЕРКАЩИНА ДОЛУЧАЄТЬСЯ

У 1905 році в Україні, як і по всій Росії, почалися потужні революційні виступи. У березні страйкували працівники друкарень, пекарень та механічних майстерень Гроссе, майбутнього черкаського Машбуду. Зашуміла цукрова галузь: спочатку 1 Травня відзначили на Шполянській і Черкаській цукроварнях, а далі до страйку долучилися робітники інших підприємств краю.

Слід сказати, що на наших підприємствах працювало чимало євреїв. У червні 1905 року для придушення революційних виступів чужими руками місцева влада організувала чорносотенців із Черкаської руської патріотичної спілки, таких собі тогочасних тітушок. Ті, звісно, влаштували масові єврейські погроми. Але тут вже піднялося все місто: на 23 число страйкували на млину Грінблата, на махорочних фабриках Летичевського, Зарицького, Вайсбурда, Варшавського, не припинявся страйк на цукрозаводі. Зрештою – вляглося. Однак, коли й поліція заспокоїлась, і бойовиків слід давно прохолов, безкарна люмпота знову взялася боротися за справедливість: трощити крамниці та жахати гарно вбраних перехожих. Чистої води буза як нині у Франції.

Після придушення революції 1905 року сходки з дотриманням конспірації проходили у лісах під Черкасами. На найбільшу прибуло 300 осіб: з Києва, Катеринослава, Черкас, Золотоноші.

1 травня 1907 року на таємних зборах ухвалили рішення про створення канівської повітової організації РСДРП. Через деякий час “виручив Тарас”: під приводом вшанування пам’яті поета сходки на Чернечій горі почали проводитися відкрито. Зрештою жандарми збагнули, що “щось воно не те”, та почали виставляти на могилі пости.

ПЕРШОТРАВЕНЬ В СРСР

Навіть в одній країні та за однієї влади від 1918 до 1990 року свято 1 Травня змінилося. “Офіційному” Першотравню 100 років минуло, адже цього дня 1918-го на Ходинці за участі Леніна відбувся мітинг з “авіашоу”, тоді в небо піднялося з десяток аеропланів.
До нового свята, загалом-то не надто розуміючи його природу, народ звикав якось важко. Селянська країна,

більшість – бідняки кожен зі своїм клопотом та купою ротів, – яка, в трясці, “солідарність”? Кого з ким? 1 травня 1921 року в Москві навіть стався бунт: в країні лютував голод, тож аби долучити до урочистостей людей, їм пообіцяли “хліба і видовищ”. Видовища забезпечив пересувний ляльковий балаган, а замість хліба роздали по одній сірій ліпьошці. Ну й почалося…

А ще Першотравень повинен в тотальному наступі на церкву. До 1930-х він, наступ тобто, вже мав місце, але ще поміркований. Та 1932-го нове свято вперше співпало із Великоднем, народ звично потягнувся аж ніяк не на мітинги – і почалося…

В Україні перший постреволюційний Першотравень став кривавим: 1919-го “на честь свята” чекісти урочисто розстріляли кількасот “класових ворогів”. У наступні роки про нього й не згадували – йшла непримиренна боротьба червоного та синьо-жовтого кольорів. І лише 1924-го, починаючи з Харкова і все далі на захід, 1 Травня так-сяк почало завойовувати простір і голови.

До 1941-го Першотравень став одним з двох головних державних свят, ще й з парадом. Саме на одному з таких влада продемонструвала легендарний танк Т-34. 1945-го у Москві пролунав перший Першотравневий салют. 1948-го військовий парад відмінили, залишили лише літаки – їх дуже любив Сталін. За два місяці по його смерті, вже 1 Травня 1953-го, літаки теж зникли.

Наджорсткою дисципліною щодо організації парадів країна мала “завдячувати” новому секретареві ЦК з ідеології Михайлові Суслову, то вже середина 1960-х. Відтоді днів за 10 до свята центральні газети почали друкувати заклики, і лише їх можна було використовувати на лозунгах, транспарантах та просто кричати, проходячи під трибуною. На підприємствах почали розподіляти обов’язки й атрибутику, визначати, хто з червоними пов’язками стоятиме на узбіччі, хто відповідатиме за збір урочистого інвентаря загалом і “дорогих портретів” персонально. Протестом проти формалізму стали “неофіційні збори” учасників в буфетах. Звісно – вже після демонстрації, хоча в ті часи, коли черкаський парад рухався ще по Урицького, дехто й до параду встигав зазирнути у “Струмок”. Тому, за вказівкою начальства з будинку навпроти, інколи саме цього дня до обіду “Струмок” раптово зачинявся на “переоблік”.

То були дрібні капості місцевих посадовців, але “на державному рівні” до 1 Травня наполегливо рекомендувалося народ радувать. Хоч би елементарно – дефіцитами.

У наступні чверть століття – все згідно сталої ще із середини 1960-х традиції. У Черкасах хіба демонстрації з ламаної лінії Карла Маркса – Урицького – Свердлова перемістилися на пряму бульваром Шевченка. 1 травня 1990-го керівництво СРСР і КПРС востаннє піднялося на трибуну Мавзолея, аби помахати народові ручками. І в прямому значенні, і в переносному.