Краєзнавець розповів про появу в Черкасах музичного училища та органу

Черкаський журналіст і краєзнавець Борис Юхно у “Новій добі” розповідає чергову сторінку історії Черкас – відкриття музичного училища та історію органу.

По сусідах

“Відповідно до семирічного плану розвитку мережі культурно-побутових установ області та з врахуванням численних клопотань колективів підприємств, організацій та окремих громадян, у місті Черкаси 1 червня 1961 року відкрито музичне училище. Набір учнів у 1961 році визначений у кількості 60 чоловік. Училище розміщене в будинку по вулиці Свердлова, 33 (перший поверх)”.

Цей витяг із архівного документу засвідчує одну зі знакових дат в історії культури нашого краю. Дата, утім, чомусь зсунулася і нині більшість джерел днем народження училища чомусь вказують 14-те число. Та зрештою – не надто суттєво, сталося.

Свій перший навчальний рік студенти разом із вісьмома викладачами провели у трьох класах напівпідвального приміщення дитячої музичної школи №1. З 1963 року училище, в усіх значеннях цього слова, жило у приміщенні теперішнього музею “Кобзаря”. І лише новий навчальний 1969 рік студенти Черкаського музичного училища розпочали у будівлі колишньої Першої міністерської гімназії, зведеної на дніпровій кручі ще наприкінці ХІХ століття за проектом Владислава Городецького. Тепер це так званий “старий корпус” закладу.

А 1986 року до 25-ліття нашого визнаного “вогнища культури” та з нагоди 700-річчя міста трест “Черкасжитлобуд” закінчив будівництво нового корпусу. Він – із віконним “тризубом” фасаду – постав на місці особняка купця Соколова. Прикметно, що розширення гімназії у бік тодішньої Поліцейської, а нині – Дм. Байди-Вишневецького, планувалося ще на початку ХХ століття, і з цього приводу наполегливо клопотався перший інспектор гімназії Мировський. Але як бачимо – марно, а його мрія “у нових передових формах” втілилася аж через вісім десятиліть.

Тоді ж, 12 листопада 1986-го, музучилищу було присвоєне ім’я нашого земляка, славетного композитора і співака, автора першої української національної опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського.

Німецький орган із Парижа

Гордість музичного училища – орган “Валькер”. Інструмент прибув у Черкаси 1968 року стараннями тодішнього керівника області Олександра Андреєва. Справжнісінький, класичний, старий. Зроблений не де-небудь, а на батьківщині органної музики в Німеччині, ще й всесвітньовідомою фірмою, що спеціалізується у цій справі з 1821 року. Ну яке ще музучилище може таким похвалитися? А надто – коли знати, що саме цей екземпляр є першим “культурним” придбанням молодої радянської республіки. Сам Луначарський у 1926 році вгледів його на Всесвітній виставці у Парижі та наполіг на купівлі інструменту для Одеського оперного театру за астрономічні 300 тисяч доларів. Цифра, щоправда, у мене викликає сумнів, та зрештою – хто там нині знає, яким у ті часи був курс північноамериканських грошей.

Звідкіля у червоних комісарів така любов до “церковного” інструменту? Річ ось у чому. Саме тоді фірма запропонувала принципово нову модель, такий собі стинтезатор, що міг імітувати гудки паровоза і клаксона авто, дзеленчання телефона, гул натовпу і все таке інше. Тож такий орган цілком підходив для театральних і музичних постановок на революційну тему.

За чотири десятиліття експлуатації в Одесі з воєнними роками включно, коли орган дуже постраждав, він суттєво втратив кондиції. І в якийсь момент одеситам просто осточортіло з ним вовтузитися. Вирішили купувати новий, а старого “німця” списати.

Гвалт у Одесі

Про це довідався тодішній директор нашого музучилища та великий шанувальник органної музики Анатолій Конотоп. По звістці першим поїздом подався до Одеси. У театрі накрив щедру “галявину” і отримав усну згоду – забирай, не шкода! Вдарили по руках і розібраний “Валькер” поїхав у Черкаси.

А їхати було чому, одних лише труб та трубочок півтори тисячі. І тут опера “протверезіла і передумала”. Зчинився класичний одеський гвалт – “орган вкрали!” (ви уявляєте – поцупити не в кого-небудь, а в одеситів, і не брошку тьоті Голди, а таки вещь!) Фактично ж так, адже підтверджуючих документів про передачу – жодних. Прийшла черга представницькій делегації оперників пакуватися в дорогу і наміри їхні були дуже серйозні. Та після повернення з вантажем “без маркування” Анатолій Конотоп чесно розповів Олександрові Андреєву як усе було і той по своїх каналах уладнав питання. “Валькер” залишився у Черкасах.

Як Фенікс із… води

Багато ще випробувань випало на долю старого органа, дуже багато. Одного разу, на провесінь 1981-го, через дірявий дах його буквально залило талими водами: так сталося, що кілька днів поспіль до зали ніхто не навідувався. Набрякла штукатурка зі стелі теж, як на зло, відвалювалася прямісінько на інструмент. І чи тоді ж, чи трохи згодом, але подібну катастрофу він пережив, коли в училищі вийшов з ладу водогін. Як би там не було, але одного сумного дня “Валькер” вже не дихав на повні міхи. Власне, взагалі не дихав. Лежав посеред кімнати купою залізяччя та брудного набухлого дерева без жодних шансів на повернення до життя.

Я не буду переповідати історію його реставрації, оскільки у подробицях вона мені не відома. Але не згадати прізвищ тих, кому унікальна музична реліквія мала б завдячити відродженням, було б несправедливо. Це директор училища Валентин Хороший, львівський органіст Віталій Півнов, дніпропетровські майстри Анатолій Юрійчук та Євген Токалов, головний диригент Київського симфонічного оркестру Роджер МакМерін, фотоприладівець Євген Зборовський, група викладачів Черкаського політехнічного технікуму, журналіст Марк Летичевський, який посприяв перевезенню частин інструменту до Львова і назад, а також його молодшим колегам Оксані Колісник та Володимирові Безуглому. У ті часи вони тримали руку на слабкому пульсі ”Валькера”, забезпечуючи його “інформаційне дихання”. А це, погодьтеся, немало, бо не залишає громаду байдужою. Коли більше зацікавитеся темою, рекомендував би для початку їхні статті: Оксанин – “Органна прелюдія в Черкасах” (“Місто”, 30 квітня 1998 року) та Володимира – “Після двадцяти років німоти орган знову зазвучав” (“Нова Доба”, 5 квітня 2001 року).

У наші дні цей раритет дарує шанувальникам небесної музики більше десяти великих концертів на рік. Запрошують виконавців з Києва, Дніпра та навіть Одеси – під гарантії, що вони не спробують його викрасти (жартую). Тож з цим інструментом усе добре. Одне лихо: за всі роки незалежності інших не з’явилося. Не те щоб рояля, а навіть баяна. Нічогісінько держкоштом. А самотужки заклад їх придбати не може, бо класний інструмент тепер коштує не одну і часто навіть не десять тисяч гривень. Та стимул вчитися саме тут у молоді неабиякий, оскільки якість навчання у черкаському музучилищі дозволяє потім його випускникам вступати до консерваторій Швеції, Чехії, Швейцарії, Австрії та інших провідних в цій справі європейських країн. Тут ставлю крапку. Не хочу сприяти пропаганді ще й митецької еміграції. Знову жартую, але самому чомусь невесело.