Днями виповнилося 56 років відтоді, як черкаський “Азот”, а тоді “Хімкомбінат”, випустив першу продукцію. Дарма виглядав тут якусь інформацію з нагоди, тож доведеться самому. Точно не надто професійно, але на загал – просто аби ми пам’ятали про далеко не другорядний факт біографії міста, – слід згадати. Розповідає чергову історію старих Черкас Борис Юхно.
“Азот – це життя”. Для місцевого люду ця істина десятиліттями виходить за межі знань про властивості хімічних елементів, оскільки саме так називається найважливіше для Черкас підприємство: вже четверте, збудоване тут згідно плану перетворення міста у всесоюзний центр промислової, сільськогосподарської і “народної” хімії.
“Йде черкаський аміак!” 15 березня 1965 року ця радісна звістка прозвучала по республіканському радіо, заполонила шпальти газет. “Здається, ще зовсім недавно на тому місці, де в ажурному плетиві трубопроводів піднялися корпуси первенця Хімкомбінату, був голий степ. А сьогодні звідти пішли цінні мінеральні добрива”. Не репортаж – пісня! А заспівували її усього лише з вересня 1962-го, коли на будівництві заклали першого символічного каменя та на мітингу виголосили промови.
Піднімали “Азот” не лише професійні будівельники. Місцеве парткерівництво постійно наголошувало, що на ударній комсомольській будові трудяться студенти педагогічного та проектно-конструкторського технологічного інституту, “добровольці” із заводів і фабрик міста, які після скороченої зміни на своєму підприємстві сідали в кузови вантажівок і вирушали у степ “будувати хімію”. П’ять годин, скажімо – на Рафзаводі, а потім ще офіційних чотири – на Хімкомбінаті, і так з дня у день. А то ж не папери в офісі перекладати…
Іван Білошапка, Валентин Писарєв, Валентин Сорокін, Олександр Воловиков, Борис Райков. Всі вони, “червоні директори” черкаського гіганта, були великими фахівцями у своїй адміністративно-виробничій справі. Прагматичними, технічно-грамотними, господарськи-вправними. І коли перший з них, Іван Кирилович, вводив у дію стартову чергу виробництва аміаку, останнього – Бориса Сергійовича, першокурсника Ленінградського технологічного інституту, – по-батькові величали хіба в деканаті.
Людям тієї пори й сьогодні, й скільки їм ще буде відміряно, ніколи так і “не дійде” – як то: призначати керівником підприємства, галузі чи й міністерства “ефективного менеджера”, який жодного дня не працював у ввіреній сфері.
До речі, а коли ж і як з міста-оздоровниці Черкаси стали містом великої хімії? “Крутий розворот” відбувся не одномоментно, а підготовчо тривав упродовж 1958 – 1963 років. Деякий час республіканське та обласне партначальство, а разом і архітектори, навіть плекали надію, що дві індустрії нормально й однорівнево співіснуватимуть, але то була концептуальна ілюзія. Хімія стала галуззю всесоюзного значення, курортна звелася до місцевого. Зате левова частка пансіонатів, турбаз та піонертаборів перебувала на балансі саме хімічних підприємств, то в цілому варіант видався компромісним.
Якщо вже до витоків, то наша хімія почалася задовго до появи на карті обласного центру Черкаси. Ще 1949 року тут започаткували первинну переробку каучукомісткої рослини кок-сагизу й на базі саме цього підприємства 1953-го запустили майбутній “Хімреактив”. Далі – “Хімволокно”, яке почали будувати 1956-го, а першу чергу увели 1961-го. За два роки – другу, а там вже й “Хімкомбінат” почали будувати.
Але неминучість хімії стала очевидною не з точечним введенням потужностей. Цієї галузі не може бути без профільної проектної організації та дешевих енергоносіїв. Організували. У 1958 році – трест “Черкасхімбуд”, 1960-го завершили будівництво Кременчуцької ГЕС, а 1964-го в Черкаси прийшов проиродний газ із Шебелинки. Все, пазл склався.
Але паралельно складали й інший. У першій половині 1960-х “тривала напружена робота” з проектування приміської зони Черкас “для оздоровлення й відпочинку трудящих”. Займалися цим в основному спеціалісти Українського державного інституту проектування міст. В межі приміської зони вони включили 1600 квадратних кілометрів (!) уздовж водосховища: від річки Рось на заході до Ломоватого на сході з південною межею “приміської зони” по Тясмину. Уявляєте розмах оздоровлення? Все середнє Подніпров’я – в турбазах, пансіонатах, санаторіях, кемпінгах та наметових містечках. Описовий варіант “для широких мас” 1964 року – це просто роман в жанрі економіко-архітектурної фантастики. Дещо з нього.
“Частина населення зможе провести свої відпустки в урочищах Михайлівської дачі на річці Рось, Софіївської дачі, розташованої західніше масивів Черкаського лісу, за річкою Вільшанкою.
Всі оздоровчі установи та місця відпочинку будуть зв’язані з Черкасами автомобільними і парковими шляхами. Навіть для поїздки у Драбівське урочище та на Михайлівську дачу потрібно буде не більше півтори години часу.
Усі санаторії, будинки відпочинку, турбази, пансіонати матимуть централізоване водопостачання і каналізацію, електро- та теплопостачання. Їх території будуть добре благоустроєні.
Усі види тимчасового і самодіяльного будівництва у місцях, відведених проектом для відпочинку населення, рішенням облвиконкому заборонено.
Місто Черкаси з його зростаючим населенням у майбутньому буде ще більшим споживачем овочів, фруктів, ягід, молока та інших продуктів. Збільшення виробництва такої продукції передбачається здійснити за рахунок організації спеціальних господарств на осушуваній тясминській заплаві, а також зрошувальних землях частини осушуваної території Кременчуцького водосховища в районах сіл Тубільці та Леськи – Худяки.
Дальшого розвитку в приміській зоні набуде тваринництво, птахівництво та розведення в штучних водоймах риби. Водоплавна птиця розводитиметься у штучних водоймищах, які поступово створюватимуться у місцях виробітку ірдинських торфяних боліт. Одночасно вирощуватиметься дзеркальний короп та сазан.
Велике значення у проекті приділяється питанню перебудови малих сіл, що знаходяться в межах приміської зони. Мешканці з них поступово переселятимуться у господарсько-виробничі центри, де надалі будуватимуться школи, лікарні, кінотеатри, дитячі заклади, комбінати побутового обслужування, готелі, магазини, клуби. Рівень благоустрою в господарсько-виробничих центрах наблизиться в значній мірі до міського”.
Відсотків на 30 ідею “широкого оздоровлення мас” тут втілили. І кому довелося відпочивати в пансіонатах або ж на турбазах нашої приміської зони, тому свідок.
КОМЕНТАРІ