Останні місяці Черкаси раз-у-раз стрясають скандали навколо так званих пам’яток архітектури. Та який статус у них насправді – в цих будівель? Як вирішується – пам’ятка то чи ні? Хто насправді винен у тому безладі, заручниками якого стають власники старих будівель?

Якщо зайти на публічну кадастрову карту Черкас і розглянути уважно так званий історичний центр міста, то можна виявити дивну картину: деякі земельні ділянки перебувають у приватній власності, а деякі, хоч і призначені для житлових будинків та присадибних ділянок, – досі не приватизовані, а належать до комунальної власності. За дивним збігом осбставин, на приватних шматочках давно повиростали пристойні хатинки, а на міських – досі туляться якісь облуплені халупи, де доживають віку старенькі і незаможні черкасці. І такі контрасні перепади статків і можливостей – практично через паркан.

blank blank

Здавалося б, все ясно – небагаті містяни просто свого часу не оформили майно належним чином. Або грошей на це не було, або бажання. Тому і живуть на «громадській» землі, яку в будь-який момент тепер місто може затребувати для якихось власних проектів. А не робить цього, напевне, лише тому, що ті комунальні клаптики розрізнені, нерівні і в непридатних для будівництва масштабної міської інфраструктури місцях.

Утім, якщо копнути глибше, то виявиться, що насправді «комунальні» жителі, щоб набути нарешті право на свою землю, оббивають пороги різних інстанцій десятиліттями. Багато хто й помирає, не дочекавшись перемоги у цій нерівній боротьбі, а їхню естафету «пекельних страждань» переймають діти та онуки, проте поверх всіх їхніх довідок, витягів та заяв лягає практично ідентичний документ: «Негативний висновок» Управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА.

Як правило у ньому йдеться про одне і те ж:

«Зазначена земельна ділянка знаходиться в межах пам’ятки археології (належить до історичного ареалу чи то на ній є будівля, що належить до переліку щойно виявлених пам’яток архітектури тощо), тому правові підстави для надання погодження про виділення зазначеної  земельної ділянки відсутні».

У законодавстві, до речі, визначено, що історико-культурні пам’ятки чи земля під ними можуть бути як у державній, так і в комунальный або приватній власності, просто за ними треба особливим чином доглядати. Але про цей нюанс в ОДА воліють не згадувати.

А далі – найцікавіше.

Ще у часи Януковича, коли на Черкащині керував одіозний губернатор Сергій Тулуб, в надрах Черкаської облдержадміністрації зародився цікавий документ: наказ про затвердження переліку щойно виявлених пам’яток архітектури, датований 23 листопада 2010 року, підписав який начальник Служби охорони культурної спадщини Микола Суховий. Цей список включає в себе 51 будинок у Черкасах, що можна вважати історичним.

Подейкували, що список той украдався з огляду не стільки на потребу збереження пам’яток, скільки на суто «комерційні» можливості «розкрутити» власників (тодішніх чи майбутніх) на «дивіденди», коли вони кинуться щось перебудовувать, будувать чи оформляти землю.

І хоч після Революції Гідності Тулуб здимів з області у невідомому напрямку, але Суховий в кабінеті ОДА залишився, і згадуваний наказ досі чинний. І багато із власників тих «історичних перлин» з подивом дізнаються про «цінність» власного майна лише зараз, бо ж ясна річ, що їх ані письмово, ані навіть усно ніхто про зміну статусу нерухомості не попереджав.

Правда, після виходу у світ названого наказу Міністерство культури неодноразово встановлювало терміни для підлеглих, щоб вони нарешті ті «нововиявлені пам’ятки» впорядкували. Адже всі культурні, історичні чи архітектурні надбання мають бути внесені у відповідні реєстри, щоб охорона їх здійснювалась належним чином. Для цього є чітко прописаний алгоритм: після виявлення пам’ятки необхідно визначити, яку саме цінність вона становить, провівши відповідну експертизу, потім зайнятись її вивченням і складанням повного переліку державної облікової документації (паспортів, облікових карток, актів технічного стану, інвентарних описів, карт-схем). І коли всі ці папери будуть готові – пам’ятку внесуть у відповідний реєстр, власне, надавши їй таким чином статусу пам’ятки. Без цього всього будь-які розмови про якусь цінність – дуже умовні.

В останнє Мінкульт вимагав впорядкувати історико-культурну спадщину до 31 грудня 2019 року. Проте зрозуміло, що в Черкаській ОДА над цим не дуже паряться, бо й на запити «щасливих власників» тих «пам’яток» з приводу надання їм відповідного пакету документів як правило відповідають: ідіть в баню. Затятіші, правда, засипають запитами ще й Міністерство культури, і після накачок згори охоронці культурної спадщини Черкащини можуть щось людям на руки видати, однак стає очевидним, що на справжнє документування та реєстрацію пам’яток в ОДА тупо забили.

Скажемо більше, навіть визнані міські архітектурні пам’ятки, як-то творіння архітектора Городецького, приміщення ЗАГСу чи так званий блакитний будинок, – досі не внесені у жодні реєстри! Хоч, звісно, по них зібрано багато різних історичних доказів, однак в цьому не велика заслуга відповідного управління ОДА.

Офіційно до пам’яток загальнонаціонального значення в Черкасах належать лише Городище в Дахнівці, могила Василя Симоненка та пагорб Слави, внесені туди у 2009 році. У реєстрі пам’яток місцевого значення Черкас взагалі немає. Є ще рішення Черкаської обласної ради народних депутатів від 26 червня 1990 року про «нововиявлену пам’ятку» Городище XIV – XVII століття у центрі Черкас, однак серед затверджених історичних ареалів, де має бути чітко окреслено межі охоронних зон, воно також не числиться. Цікаво, що у названому Переліку історичних ареалів, наприклад, є Сміла, яка визначила межі і узаконила свій історичний масив 3 березня цього року, а Черкас – немає взагалі.

Однак по-секрету вам у Черкасах пояснять, чому робота по встановленню меж і облікуванню історичної спадщини йде так повільно. Бо ж у нас, як у приказці про закон, що як дишло: куди повернеш – туди й вийшло. Ви думаєте, просто так у історичному центрі Черкас частину земельних ділянок державні структури таки дали приватизувати і проти побудови там будинків не заперечували? Кажуть, за те треба лише занести у відповідні кабінети невеличку «винагороду», тисяч так одну – дві у вічнозеленій валюті. І тоді раптом виявиться, що саме ці квадратні метри схилів Дніпра чи якогось енного городища жодної історичної цінності і не мають. І якщо нинішні власники вже отримали відмову у приватизації своєї ділянки, бо, так би мовити, думали «на халяву» пропетлять, то наступні при «правильній» постановці питання можуть виявитись удачливішими. А саме на те, явно, і розрахунок.

До речі, наприкінці минулого року одна принципова черкаська фірма, яка зачепилась із подібним оформленням купленого господарського приміщення, пішла в суд та й скасувала названий «тулубівський» наказ про нововиявлені пам’ятки. Утім, переконані, що апеляція на те рішення не забариться, адже ніхто не дозволить знищити такий «хлібоносний» документ. Хоча, звісно, є слабка надія, що нова обласна черкаська верхівка чи правоохоронці нарешті звернуть увагу на цей «неораний» культурно-корупційний пласт. Але, з огляду на десятиліття ретельного збереження цієї «історичної традиції», подібний розвиток подій виглядає дуже фантастично.