24 серпня Україна святкує 30-річчя своєї Незалежності. Наша редакція упродовж років збирала спогади черкащан, учасників національно-визвольної боротьби, яким задавали одне питання: яка подія з буремних 80-х-90-х вам найбільше запам’яталась.

Леонід Даценко, народний депутат VII скликання, засновник рухівської газети “Дзвін”, на той час активіст Народного Руху у Монастирищі:

blank

«Ми маємо подолати нав’язаний міф, що українцям, чи як зневажливо називають нас вороги – «хохлам», незалежність у 1991 році просто впала з неба. Або ще безглуздішу брехню, що та незалежність була подарована нам Москвою і великим демократом Єльциним.

А долаються ці брехливі міфи просто – коли ми показуємо реальних, наших місцевих патріотів, активістів, які у період кінця 1980 – початку 90-х виборювали українську державність і вели за собою десятки тисяч громадян на майдани за омріяну віками незалежність. Ми маємо наочно показати багатовікову тяглість боротьби нашої нації за незалежну державу: від Київської Руси-України і далі через королівство Данила Галицького – козацьку державу Богдана Хмельницького – Шевченківський державотворчий духовний світ – Українську Народну Республіку  – Холодноярську вольницю – Українську Повстанську Армію – рух шестидесятників та дисидентів… І нарешті боротьбу за незалежність 1980-90-х років…

На той комуністично-КГБістський час людей, які відкрито виступали з проукраїнськими, патріотичними поглядами, було не так і багато. Особливо у провінції, невеликих райцентрах. Так, на Монастирищині перший осередок Народного Руху складався всього із шести чоловік.

Після установчого з’їзду НРУ, який відбувся на початку вересня 1989 року, перегляду рухівських відеозаписів та знайомства із матеріалами з’їзду в “Літературній Україні” і сформувалось невеличке ядро монастирищан, які у жовтні цього ж року вирішили створити у Монастирищі осередок Руху. Такі збори ми провели у кабінеті історії місцевого ПТУ №25 16 жовтня. А проводили зібрання саме там, бо одним із ініціаторів створення осередку став вчитель історії училища Василь Музика, якого ми й обрали головою. А всього в організацію ввійшло шість осіб: я, Василь Музика, Володимир Пасішниченко, вчитель англійської мови, Валерій Шиндер, фотокор районної газети “Зоря”, Василь Глушок, робітник місцевого райагробуду та Іван Лежух, вчитель із с.Княжа Криниця.

Потім були велелюдні мітинги на районному стадіоні, поїздки на акції у столицю, випуски самвидавчої рухівської газети «Дзвін», агітаційна робота серед жителів району… У листопаді 1989 року у Монастирищі вперше замайорів синьо-жовтий стяг, який привіз зі Львова Василь Глушок.

Звичайно ж, перші рухівці піддавалися гонінням і цькуванню. Активістів викликали на профілактичні бесіди у кабінети райкому компартії, КГБ, міліції… Когось залякували, що виженуть з роботи, виписували штрафи за порушення правопорядку, погрожували членам їхніх сімей. Мені довелося піти із редакції районної газети і майже рік бути безробітним.

Особливо пам’ятні дні серпня 1991 року, коли в Москві відбувався заколот ГКЧПістів. У Монастирищенському райкомі уже складали списки рухівців, щоб судити і садити по тюрмах…

А коли путч провалився, ми, українські патріоти, прогавили унікальний шанс відразу усунути від влади ту комуністичну гідру. Адже можна було просто заходити в кабінети в райкомах та обкомі партії, з яких повтікали коміністичні керівнички. Уявляєте, порожні коридори були, ніхто не охороняв навіть усілякі там урядові захищені лінії зв’язку. То вже потім, після перемоги ідеолога КПУ Кравчука на президентських виборах, старі комустичні номенклатурники перефарбувались і навіть почали учити нас бути патріотами.

Пригадую, як влітку 1990 року на партгосподарському активі другий секретар райкому компартії Михайло Орендарчук таврував нас рухівців, як наймитів імперіалізму і кривавих чорноволівців, кричав, що ніколи над владними установами не висітиме бандерівський прапор. А вже через рік, коли я зайшов в кабінет Предстаника Президента в районі того таки Михайла Орендарчука: а в нього на стіні – синьо-жовтий прапор із дорогої тканини, з китицями, портрет Степана Бендери у рамочці. І він мені ще й показує новеньке видання про боротьбу ОУН-УПА і питає: “А в тебе, Даценко, таке є? Що, немає? То який же ти патріот!”.

З того часу почалась тенденція послідовно “забувати” справжніх творців незалежності. Кожна влада приходить і поводиться так, ніби це вона Україну виборола і відстояла, а до неї не було нікого, одна суцільна пустеля. На державному та й місцевому рівні до Дня незалежності згадують та нагороджують кого завгодно, – тільки не тих, хто насправді за цю країну боровся. А в районах уже і прізвища із пам’яті постирали тих рухівців, які 30 років тому реально ризикували своїм життям і свободою у боротьбі за незалежну Україну.

А знаєте, чому так відбувається? Бо справжні тодішні активісти одразу пригадають, хто тоді із колишніх та й нинішніх владців де був і що робив. А вони, в кращому разі, в кущах відсиділись, а в гіршому, – сексотили в КДБ і разом із органами тих рухівців готувалися по тюрмах садили. Тому у нас зараз іде війна на Сході і в середині країни продовжується беззаконня – бо маємо коротку пам’ять і весь цей час допускали до влади перефарбуванців чи й відвертих антиукраїнців.

На жаль, тоді, 30 років тому, ми не змінили систему влади, не усунули від годівниць партноменклатуру, не обрали президентом справжнього незламного патріота України, нашого земляка – В’ячеслава Чорновола. А сьогодні вона переродилась в олігархічну, яка нищить Україну зсередини. Доки ми цю систему не змінимо, завжди буде ризик втратити незалежність”.