Лісовий курорт: як сто років тому відпочивали у Соснівці

Переглядав листівки з краєвидами нашої Соснівки більш як 100-річної давнини. Цікавила вона колись іменитих фотографів чи не більше, аніж вуличні принади повітових Черкас… Та зрештою: а що нам відомо про неї взагалі? Хрестоматійне: поміщиця Балашева передала (чи таки продала) частину своїх угідь Дахнівському лісництву, у 23 кварталі якого упродовж 1905 – 1909 років були облаштовані 85 дач, а до 1912-го вся Соснівка стала курортним містечком, в якому відпочивали міщани “середньої руки”. Що курортники прибували сюди з Петербурга, Києва, Єлисаветграда і навіть тоді ще “нашої” Варшави. Та що вони там робили, оті чиновники, їхні дружини, діти, домочадці понад 100 днів теплої пори? Тільки й того, що дихали цілющим аеро-коктейлем хвої та водоростей, купалися… І все? Та це ж здуріти можна від нудьги.

Свого часу тодішній “дачний уклад” мене предметно зацікавив. Ознайомився з документальними джерелами та художньою літературою “в контексті”. І дивна річ виходить (хоча як подивитися – може й не дивна, а якраз навпаки, цілковито прозаїчна) – понад вік тому люди від життя на курорті хотіли того самого, що й теперішні: з різних причин малодоступних вдома розваг, обумовлених природою водних процедур, щедрого “екологічного” столу та за можливості і бажання – любовних пригод. Розповідає чергову історію краєзнавець Борис Юхно.

ПРОЗА ВІДПОЧИНКУ

 

Тут слід сказати, що в Російській імперії ніхто з чоловіків не міг собі дозволити байдикувати три місяці: хоч ти цар, хоч “сдєльний” робітник за руб на день. Тому винайнявши одну з дач цілкових отак за 70– 80 на сезон, – а далеко не всі вони здавалися на літо, бо тепер уявляється що саме так, – за кілька днів глава сімейства вже відбував на службу чи по комерції. Домочадці починали відпочивати…

Добропорядна матінка – за рукоділлям, томиками модних в усі часи “жіночих романів”, гаданням на картах, з власної ініціативи разом із кухаркою – за пирогами, зрідка під мережевою парасолькою – на ріці. Але ще не на пляжі в нашому розумінні, хоча до моди на публічне оголення залишалося вже зовсім трохи: перший громадський пляж на Дніпрі облаштували 1918 року солдати німецького гарнізону Павла Скоропадського на Трухановому острові.

А тут – біля Соснівки та на сусідньому острові – пляжів було аж три. Найвідоміший – “Старий”, який лежав уздовж Дніпра до півверсти. Дно там, хоч і трохи мулке, було неглибоким, а тому на “Старому” під невсипущим оком няньок купалася здебільшого малеча. Доросліші діти, а особливо молодь, прагнули будь-що перебратися з рибалками на Корчоватий острів. Він був укритий золотим річковим піском, а головне – там чекала повна свобода. Така, як у героїв популярних в ті часи романів Дефо або Стівенсона.

Дорослі ще довго не наважувалися оголюватися на людях, тому відвідували купальні. Ці нескладні споруди являли собою кладки, що закінчувалися напівкруглим “парканом”, дошки якого закріплювалися у дні. Таким чином, з берега чи сусідніх секцій оголеного курортника видно не було.

На той час у молодіжному середовищі зароджувався культ гімнастики і спорту. Там, де за звичкою віддавали перевагу французьким манерам, змагалися у “серсо” або “більбоке”. Обидві гри вимагали спритності у вправах зі спеціальними паличками, за допомогою яких перекидали одне одному і ловили обручі або ж насаджували на піки кульки.

Та далеко не всі підлітки проводили час у іграх. Нерідко, або й здебільшого, консервативні батьки забороняли такі забави, натомість перетворюючи відпочинок дітей на період активного навчання. Для цього наймали репетиторів, адже чимало київських студентів приїздили на дачі з метою підзаробити. Рідко їхня праця – хоч “на фортепіано”, хоч за підручником з французької граматики – оцінювалася дорожче, ніж 10 рублів на місяць, та маючи двох – трьох учнів, можна було зводити кінці з кінцями.

СЕРВІС ТА ПОСЛУГИ

З великою часткою ймовірності, що грунтується на типовості “дачного укладу” на околицях Київської губернії, спробуємо уявити інші аспекти життя та побуту дачників причеркаської Соснівки звичайного літа далекого 1912 року.

Зазвичай дачі чи “зелені хати” у сусідніх Дахнівці і Василиці винаймалися на тривалий період, від місяця до трьох. Курортники, як і їхній багаж, прибували в Черкаси залізницею чи пароплавом, далі до місця їхали бричками або фаетонами: “економом” чи “люксом”, тобто без відкидного шкіряного даху або з ним, без ресор чи на оних. Від вокзалу або пристані бричка коштувала 50 копійок (на теперішні гривневі ціни то близько двох кіло свинини, яка утім, як і “все м’ясо загалом”, ніколи не вважалися в Російській імперії мірилом достатку), фаетон 70 – 75. Відколи послуги візників впорядкували, такі таксі зовні лакувалися чорним, сидіння оббивалися червоною матерією. По обидва боки від “ваньки”, який, своєю чергою, мав синє “уставне” сидіння, висіли ліхтарики-габарити, у яких уночі горів карбідний газ.

Вже наступного року така собі міщанка Вільгельміна Цетнерович виклопотала дозвіл на автобусне сполучення “Вокзал – Соснівка”.

Зважаючи на великий попит за обмеженої пропозиції, про винайм дач потенційні відпочивальники домовлялися задовго до приїзду. Керувалися вони або рекомендандаціями знайомих, або ж оголошеннями в “Киевских губернских ведомостях” та місцевих “Черкасских откликах” братів Житомирських. Це видання пропонувало ще й “полную хронику дачной жизни”, задля наповнення якої по місцю завжди крутився репортер. І роботи йому вистачало, бо курорт – то й офіційна інформація, і обивательські скандали, і адюльтерні пікантності.

Невдовзі по нашому, загалом-то абстрактному 1912-му, було видано “Альбом Соснівки”, який теж посприяв її рекламі. Там, коли у вільному викладі, є таке: окрім дач в Соснівці можна наймати кімнати або ж жити на всьому готовому в спеціальних пансіонатах. Є кілька ресторанів та їдалень, бібліотека. Газети, брошури та журнали розповсюджуються о другій годині дня у день виходу газет (коли рікою їх доправлять з Києва). Дачники можуть відвідувати літній театр у Черкасах або синематограф, по закінченню вистав чи інших дійств біля закладів їх завжди чекають візники та автомобілі. В самій Соснівці, на дачі Завадського, є концертна зала. На дачі Кучерського – літня сцена. Ну й великий класичний Воронцовський парк, закладений та під доглядом майстрів відповідного “напрямку мистецтва” Балашевої. До речі, його залишки ще й тепер “читаються” професійними дендрологами, дослідниками паркової історії міста або й старожилами, адже цей парк, як традиційне місце відпочинку черкащан, застав ще й хрущовські часи.

КУРОРТНА ГАСТРОНОМІЯ

Першому, хто прибув на місце, челядь розповідала про пропозиції місцевих булочників, молочарів, рибалок, ковбасників – усіх, хто її заздалегідь належним чином простимулював, допоки ломовий екіпаж долав дорожні балки.

Зранку наступного дня благочестиве сімейство вже “вкушало” всі принади дачного життя. Ще удосвіта торговці продуктами один поперед одного пропонували булки, крендельки, молоко, сметану, сир.

Кухарі, які зазвичай уповноважувалися самостійно купувати провіант, постійно піддавалися спокусі приховати п’ятак або й гривеник. Це вже потім, десь за тиждень, глава сімейства чи хазяйка можуть поцікавитися, що й почім. А можуть і не поцікавитися, та й ціни не щораз однакові.

Згодом з’являється пересувна лавка різника. М’ясо повним асортиментом – найсвіжіше: птиця, яловичина, баранина, свинина. Перед кожною зупинкою біля двору з підводи стрибає хлопчина. Він, щоби клієнти не забруднилися, протирає колеса та перемотує папером ступиці, відганяє “вічних”, попри строгий контроль ситуації, собак.

Трохи пізніше – час пропозиції овочів, фруктів, ягід. Торг копійчаний, тому серед продавців чимало дітей. Ще у ранішніх сутінках неподалік сіл, які нині під водами “рукотворного моря” та дорогою до міста, вони збирали ожину, суниці, рвали шовковицю. А далі – босоніж луками, заплавати, очеретами – на базар чи дачі. Аби спродати кошика, в якому кожен фунт ваги – то п’ятак або й гривеник. Отак копійок 30, а як пощастить – то й більше, і вторгуєш.

Останніми перед обідом з’являлися рибалки. Товарні окуні, лини, карасі і щуки спродувалися швидко. Ціна – тут вже від риби та та конкретного конкурентного моменту. Артільники за неї не надто трималися, і продати кращу річкову рибу копійок по 20 – 30 “за хвіст” вважалося непоганим заробітком. Решта йшла на вагу, і то вже – на ватагу порівну, ще й на чвертку-другу до юшки як не піст. На раках заробляли хлопчаки: копійка-дві – штука.

По обіді наставав час купців, коробейників та торговців пивом. Посильні перших пропонували гастрономію: консерви, ковбаси, сир та інколи під замовлення – шампанське. Оскільки ігристе було справжнім, французьким (це якщо послідовники технологій Дензова не нахімічили, бо ще 1893 року в Києві викрили завод цього “підприємця” з виробництва шипучого фальсифікату), то й коштувало відповідно: 8 – 10 рублів за пляшку. Менш грошовита публіка задовольнялася винами різного походження ціною в межах 2 – 4 цілкових. Близько неї трималися й коньяки, а “біленька” могла коштувати і 50 копійок, і рубль за пляшку.

Пиво – тут теж по різному. Утамувати спрагу найдорожчим, класу “преміум”, ще й доправленим здалеку, не видавалося можливим менш як за 20 копійок. А от кухоль місцевого у трактирі – всього п’ятак. При тому сам напій коштував три копійки, а на дві клієнт отримував або кілька солоних бубликів, або рака. На дачі наші броварі Бень, Гомолка та Єрьоменко постачали лише пляшкове пиво за ціною 8 – 10 копійок.

СТАРА ДАХНІВКА

“Переїхавши Черкаси, як проїдете верстов із п’ять, то й буде село Дахнівка. Уся дорога туди йде чорним, густим бором… Із першого разу як в’їдеш у село, обгортає тебе враження дуже добре: на пригорку серед села біліє чепурненька церква, головна вулиця в селі широка, чиста, смітників нема, домики біленькі, чепурненькі, з великими вікнами, з цегляними димарями вапленими. Дивлячись на оті домики, думаєш собі, гадаєш, що вже ж ті домики свідчать, що у дахнівців не ледачий побут, а помітивши і шкільний будинок, не можна не подумати, що й темнота тут між селянами не вельми вже густа, а так би вже нехай, буцім присмерком, найпаче, коли згадаєш школу, що в Дахнівці заведено літ із п’ятдесят тому”.
(Олександр Кониський, автор пісні “Боже великий, єдиний, нам Україну храни…”)

У 1983 році це самобутнє село офіційно стало черкаським мікрорайоном, хоча й тепер підсвідомо чи не кожен виокремлює його з-поміж інших. На жаль, Дахнівка давно не панькана увагою краєзнавців як самостійна географічна одиниця: десь щось двома рядками, і знову ж – як про передмістя.

Із публічних джерел хіба “Історія міст і сіл УРСР” ще далекого 1972 року сповістила про неї як про 4-тисячне село із 48-ма комуністами, великою молочно-товарною фермою з коровами, кожна з яких у VІІІ п’ятирічці давала у середньому близько 4 тисяч кілограмів молока щорічно: два очевидних пріоритети. Середня та початкова школи, дві бібліотеки, БК, два медпункти, кілька магазинів, ветлікарня, автошкола – все як годиться у зразковому соціалістичному селі, що вже вперлося у ворота комунізму. Ще двічі на рік про околицю як про місце величезного ярмарку тоді писали газети.

Але зараз – у зворотньому напрямку. “Дахнівка 120 років тому”: так назвав свою статтю журналіст Максим Степанов, опубліковану у тижневику “Вечірні Черкаси” 6 березня 2013 року. Щодо достовірності інформації довіряюся йому давно й цілковито, тож не маю сумнівів, що й у цьому випадку оприлюднена тоді історія є правдивою та вартує відтворення хоча б у скороченому варіанті. Адже Максимові завжди вдається сказати щось нове про старе, і тут теж не виняток. Така Дахнівка мало кому відома, тож…

“Літо 1893 року відомий письменник та громадський діяч, автор духовного гімну України “Боже великий, єдиний…” Олександр Кониський провів у Дахнівці. “Кожному, кому для свого здоров’я треба вжити ліків з тієї лабораторії, що зоветься природою, кому треба спочити в спокійному затишку, серед чистісінького повітря соснових лісів, тому я раджу літувати в Дахнівці”, – звертався Олександр Якович до читачів львівського журналу “Зоря”, у 9-ти номерах якого 1894 року побачив світ його нарис “В Дахнівці”.

До того, як 1903 року черкаська влада започаткувала лісовий курорт Соснівка, численні відпочивальники з великих міст імперії улітку з’їжджалися у Дахнівку. Тут вони винаймали у селян хатки або й спеціально побудовані “дачі” й залюбки, як пише Кониський, “літували”. В 1893 році на 157 дахнівських дворів нараховувалося більше сотні дачників! Почала розвиватися й туристична інфраструктура. Зокрема, у селі з’явився перший ресторан.

Утім, у час відвідин села Кониським там вже велося не найліпше. Губернська влада чомусь заборонила приїздити сюди на літо євреям, а отже, попит на “дачі” різко впав. Дахнівці скаржилися письменникові, що за літування тут євреїв “така нам лафа була, що просто й не сказати! За халупчину береш 30 карбованців за літо, масло продавали по 40 копійок за фунт, а тепер 20… За кварту молока баби брали по 30 копійок, за курку 50-60. Добре жиди платили, добре й ми коло них руки гріли.”

Наступне спостереження вченого курортника доволі несподіване. “Дахнівка – перше село з тих, які я знаю, де майже не чутно увечері ні людської пісні, ні навіть уночі гавкання собак”. І далі сам розкриває феномен цього явища: “Це, бачте, таке запопадливе піклування поліційних урядників “для спокойствия-с господ дачников запрещено-с мужикам горланить”. А собак не видно й не чутно тому, що урядник велів іх труїти, щоб не кидалися, часом, на дачників. Одначе трапляється, що істинний дачник навезе в Дахнівку власних собак, і вони кидаються і на дачників, і на дахнівців. Але таких собак займати не можна, бо вони як “приїжджі”, мають право на “гостинність”…