Із 19 липня по 3 серпня 1980 року Москва приймала ХХІІ Олімпійські ігри. Наших там виступало двоє: уродженець Грушівки на Кам’янщині Василь Юрченко та драбівчанин Юрій Шапочка. І обоє стали призерами – у Василя Юрченка «бронза» в каное-одиночці (на попередній Олівпіаді в Монреалі він вже здобув «срібло»), у Шапочки – «срібло» в складі екіпажу-»вісімки» з академічного веслування. Ось так. І хто наважиться сказати, що молода область молотила лише хліб… Розповів “Новій Добі” краєзнавець Борис Юхно.

Наші матрьошки та багато іншого

Тепер – про інший черкаський доробок, промисловий. Упродовж 1978-1979 років право на випуск товарів із символікою Олімпіади-80 від оргкомітету ігор отримали машинобудівники заводу імені Петровського, швейники фабрик Лесі Українки, власне черкаської швейної та шкіргалантерейної, колектив Черкаського звірорадгоспу з хутром норок для VIP-ів МОКу, харчовики-консервники, черкаські і чигиринські умільці фабрик сувенірно-подарункових виробів, сувенірного цеху нашого м’ясокомбінату та інші колективи. Усього навесні 1980-го «олімпійських» підприємств у краї налічувалося півтора десятки і для Москви вони випускали 56 «почесних» товарів. Від великого харчового устаткування з Машбуду (ще у квітні 1979 року до столиці вирушила група машбудівців, аби там на двох м’ясокомбінатах зібрати й запустити лінії продуктивністю 600 кілограмів напівфабрикатів на годину, пельменів і фрикаделей. На комбінати громадського харчування усіх міст СРСР, де проходили олімпійські турніри, а окрім Москви це були ще Київ, Ленінград, Мінськ і Таллінн, черкащани також відправили сотні посудомийних машин та тисячі електороводонагрівачів або й навіть сифонів для газованої води) до… Ну, наприклад, хусточок із логотипом ігор з фабрики імені Лесі Українки чи цукерок від кондитерів Шполи. Та свого часу найбільше мене вразила інформація про те, що знаменитий сувенір-матрьошку для іноземців виробляли на Монастирищенському обозобудівному заводі! Не дивуйтеся такій архаїчній назві: до останнього в Союзі налічувалося кількадесят столярних підприємств, з «конвеєрів» яких сходили підводи, вози, сани та супутня дерев’яна продукція з відходів основного виробництва. Тож заводські художники Наталя Косенко і Василь Поштерян створили своїх неповторних «Українку» і «Козака», за що удостоїлися Дипломів Олімпійського комітету. Не подумайте, що всіх матрьошок до Олімпіади зробили в Монастирищі, як і горілку розлили в Золотоноші чи Кам’янці. Звісно ні. Але ж особливі «українські матрьошки» родом були з Черкащини.

Про солодощі

Кондитерка – окрема тема. Перед Олімпіадою, бо наперед неможливо, майстри Шполянської кондитерської фабрики розпочали випуск 400-грамових наборів «Білочки» та «Пташиного молока», кондитерського цеху Уманського винозаводу – «Наталки Полтавки» і «Буревісника». З маркою «солодких фабрик» Шполи, Золотоноші та Умані до Олімпіади також випускалися мармелад «Лимонно-апельсинові скибочки», зефір, тістечка-«воздушки». Для усіх цих смаколиків художники розробили стильні упаковки із символікою змагань та що важливо – на різну вагу вмісту: 25, 50 і 100 грамів для «цитрусів» та 300 для зефіру. То аби не шокувати іноземців нашою звичкою усього брати кіло. Ну в крайньому випадку – півкіла. Щоправда, через специфіку товару кондитерка призначалася не для Білокам’яної, а для Києва: міста, де проходили футбольні матчі турніру, відтак й іноземців не бракувало. Забув сказати, хоча це й так зрозуміло: «з власної ініціативи» наносити лого Олімпіади на продукцію ніхто не мав права. Кілька етапів «стандартизацій-сертифікацій», а вже потім, якщо підприємство отримає таке право. Були випадки, коли швейників з невеличких фабрик, зазвичай у райцентрах, карали навіть за емблему з Мішкою на дитячому одязі.

До слова, спеціалісти до Москви теж вирушали після прискіпливого відбору. З листопада 1979-го до квітня 1980-го в Черкасах пройшло кілька етапів професійних конкурсів серед кулінарів за право готувати страви та обслуговувати гостей Москви. За їхніми підсумками до столиці вирушили кондитери Лідія Овчарук та Ніна Підліснюк з Черкаської фабрики-заготівельної, а також Ніна Зарічна з їдальні ЗТА. А «олімпійськими офіціантами» стали Микола Гребінь, Олександр Богачук, Василь Карбівничий.

Як земляки Москву уквітчали

Неабиякою дивиною (бо до певного часу й підозри не мав, що черкаська промисловість, сільське господарство та переробка так активно «пахали» на олімпійську Москву) мені видалася та, що навіть флористичний антураж свята був нашим!

Ось що з цього приводу писала «Черкаська правда» від 10 квітня 1980 року. «Черкащина – основний постачальник в Україні насіння квітів. Зрозуміло, наші квітникарі не стоять осторонь підготовки до Олімпіади-80. Говорить начальник обласного управління «Сортнасіннєовоч» Володимир Кондратьєв: «Минулого року ми одержали олімпійське замовлення. Йшлося про те, щоб підготувати для Москви насіння квітів у великій кількості. Восени зібрали врожай у колгоспах «Дніпро», «Маяк» і «Нова зоря» Черкаського району, імені Шевченка Чорнобаївського, в учгоспі «Родниківка» Уманського. І ось продукція відвантажена до столиці. Це більше трьох тонн квіткового насіння. Тут гвоздика і жоржина, айстра і дельфініум, маки і чорнобривці – загалом 20 видів, що прикрасять святкову Москву».

Олімпійський спокій

Коли скласти усі підготовчі факти до купи, видається, що 1980-го року Черкаси й самі могли б провести Олімпіаду. Жарт, звісно, та уявіть собі, що то була за подія, коли всі області УРСР долучилися до організації форуму нехай і втроє менше, ніж наша. Хтось там припустив, що й німців у війну самі здолали б? Дзуськи. Ви навіть літньої Олімпіади самі б не провели.

До Москви, Ленінграда, Мінська, Таллінна та, само собою, Києва вирушили кількасот наших кухарів, офіціантів, покоївок, перекладачів, стюартів (спеціально навчених людей, які слідкують за порядком на стадіонах під час змагань), пожежних… І звісно ж – міліціонерів. Явних та утаємничених.

Якось, ще 2010 року, натрапив на публікацію у «Прес-Центрі» Володимира Чоса. Стаття, надрукована у номері від 28 липня, називалася «Олімпійський порядок». Йшлося в ній про одного з бійців «невидимого фронту», городищанина Петра Боговика. В себе вдома він працював на посаді начальника карного розшуку місцевого райвідділу міліції. Навряд-чи спокійно, але ж у рідному краї. Де, як відомо, в цій професії для розкриття злочинів й стіни кабінету допомагають чи застінки неподалік.

І ось на тобі, «маєш, Галю, празник»: включений до Дніпропетровського зведеного загону для забезпечення правопорядку у Москві під час проведення Олімпійських ігор. І таких як він – ще без малого тисяча з Черкаської, Київської, Вінницької та Дніпропетровської областей. Петро Іванович згадував, автор статті записував, а мені залишається лише зацитувати фрагмент з того завбачливо збереженого матеріалу, адже знав, що згодиться.

«У Москві все було спокійно. Алкоголіків та дебоширів заздалегідь вивезли за 101-й кілометр. На період Олімпіади були вжиті заходи з обмеження в’їзду людей з інших міст. Скасували всі екскурсії, обмежили рух транспорту, потяги спрямували об’їзними маршрутами (у підтвердження цих слів – невеличке оголошення у «Черкаській правді» від 20 липня 1980 року: «Станція Черкаси повідомляє, що особам, які їдуть з пересадкою на вокзалах Москви, необхідно звернутися у каси вокзалу для зміни маршруту без заходження у Москву. Особам, які їдуть на Олімпіаду чи за кордон з Москви, необхідно мати всі документи, які підтверджують необхідність перебування у Москві. Одиноким пасажирам та туристичним групам в’їзд в Москву на цей час заборонений. Адміністрація вокзалу», – прим. авт.)

Так чи ні, адже певним контингентом наші міліціонери упізнавалися й без форми, але нічого надзвичайного на іграх тоді справді не трапилося. Ну 45 держав їх бойкотували, але то таке. Мені ж найбільше запам’ятався останній день Олімпіади і день мого 11-річчя. Коли у небо на повітряних кульках злітав Мішка, мої власні у кімнаті зовсім не тішили…