До початку збройної агресії рф 24-річний Ніколас Дубінський працював у пресслужбі Черкаської міської ради, раніше – був журналістом на місцевому телеканалі. Після вторгнення рф – пішов служити в ЗСУ. Зараз він сержант у 5-ій штурмовій бригаді, яка кілька місяців поспіль була на передовій. У інтерв’ю виданню “ВиЧЕрпно” Ніколас розповів, як він потрапив до лав Збройних Сил України, як проходив його військовий вишкіл у Великій Британії та наскільки змінилося його життя.
-Розкажи про те, де тебе застала повномасштабна війна?
-Я був удома, у Смілі. Війна застала мене в ліжку. Я почув вибухи близько 5-ї ранки, о 05:05 прочитав, що друзі із Києва кажуть, що почалася війна і їм страшно. Усе ж я зранку вирушив терміново на роботу, в міську раду. У той день мала бути сесія, на якій повинні були виділити кошти на ТрО та інше. Відпрацював я там як зазвичай. Проте я постійно перевіряв новини про те, що десь вибухи, у Харкові танки, перші полонені…
– Чим ти займався до 24 лютого?
– До війни я працював в Департаменті інформаційної політики в Черкаської міськради на посаді фотографа/відеографа, працював із соцмережами, був адміністратором сайті міської ради, новини викладав. Займався висвітленням роботи міської ради.
– Чи думав, що станеш частиною Збройних Сил України?
– Я взагалі в армію не хотів йти. У мене весь час була відстрочка, бо я навчався. Улітку 2021 відстрочка від армії закінчилася. За весь час повістки мені не приходили: ні до війни, ні під час. І коли був осінній призов і в мене закінчилося ця відстрочка, то повістка теж не прийшла. Збройні Сили до війни мною не цікавилися.
– Як ти потрапив до армії?
– Наприкінці серпня я був на зніманнях і мені зателефонували. Людина представилася представником ТЦК та СП Сміли й запропонували підписати контракт із навчанням на західних видах озброєння у Великій Британії. Ми проходили конкурсний відбір, тому, хто хотів, міг себе спробувати. Нікого силоміць не тягли. Хочеш – служи, не хочеш – до побачення. Потім був процес збору документів, довідок, тестів. Їх треба було багато. 29 вересня я підписав контракт зі Збройними Силами України.
– Існує багато наративів щодо неякісної підготовки військових. Розкажи про своє навчання.
– Я проходив базовий загальний військовий вишкіл у Великій Британії. Мене готували Збройні Сили Канади. Еліта з еліти. Навчання тривало 38 днів в одному із британських кемпів. Британці нам надавали місце для проживання, набої, спорядження, полігони. З канадськими інструкторами ми проходили повний базовий загальний військовий вишкіл. Усе відбувалося дуже інтенсивно – по 12 годин на добу. Спорядження надали Збройні Сили Великої Британії, за що я дуже вдячний, бо потім ми його забрали з собою як подарунок. Це були: плити, каски, баули, література тощо. Туди взагалі можна було їхати без речей, бо там видавали все.
-Чи змінила тебе війна?
-Так, вона змінює всіх: когось фізично, когось морально. Я став більш холодним. Я не будую планів. Живу одним днем. Нема більше тієї романтики, думок про щось.
– У тебе нещодавно був день народження. Ти його святкував, якщо так можна сказати, на фронті?
– Я ніяк не святкував День народження. Я прокинувся вранці. У мене було бойове завдання. Майже ніхто з моїх побратимів не знав, що в мене День народження. Це був звичайний день служби. Потім ми з хлопцями зібралися, трошки посиділи. Подарунки не приймав.
-Чого тобі найбільше не вистачає там, на війні?
– Не вистачає речей, до яких ми всі звикли: чистий одяг, гаряча вода. Засоби гігієни вони є, але іноді немає можливості ними користуватися. Наприклад, прилетить снаряд і він потрапляє в будинок, в якому були твої речі. Але ти звикаєш до такого виживання. Був випадок, коли згорів портфель і речі. У нас залишилася одна пляшка води на трьох на добу.
– Розкажи, як вдається підтримувати свій психологічний стан?
– Я спілкуюся з людьми: з родичами, близькими. Побратими завжди намагаються підтримати. Трішки чорного гумору, бо якби ми там не жартували, то вже б поїхали дахом. Там військове братство вище, ніж звичайна дружба. Адже друг може ходити в цивільному і пити каву, а твій побратим завжди з тобою плече до плеча. Саме він може врятувати твоє життя або навпаки.
-Чи відчуваєш ти підтримку від сім’ї?
-Коли в тебе є близькі люди, коли є сімʼя, то, звичайно, відчуваєш підтримку. Ми часто зідзвонюємося або списуємося, а коли немає звʼязку, то я попереджаю. Коли ти знаєш, що тебе чекають, то це мотивує повернутися якнайшвидше.
-Чи все розказуєш мамі, що з тобою там відбувається?
-Ні, я мамі кажу, що я взагалі сиджу в підвалі, працюю звʼязківцем, я за кілометр до лінії фронту (для нас це курорт). Кажу, що завжди сиджу в “бункері”, але насправді не завжди так буває.
-Твій батько, Максим Дубінський, і сам військовий. Як він реагує на те, що ти там, на бойових позиціях, а він залишається наразі в тилу?
– Батько гордий тим, що я залишаюся там. Він працює в адміністрації бригади. Він виконує свою роботу тут, а я – там. Він пишається, що його син там, після двох-трьох поранень, виходить на лінію зіткнення, поки деякі через місяць служби кричать: “Я контужений, мені треба списуватись”.
-Чи брав участь ти в прямих бойових зіткненнях?
-Так.
-Втрати у твого підрозділу були?
-Були.
– Ти вже загадав, що в тебе були поранення, які саме?
-Так. Я отримав акубаротравму, струс головного мозку, розлад психіки. Нині я трохи підлікувався, але все це нагадує про себе у вигляді короткочасної втрати памʼяті, розгубленості, проблеми зі слухом через ті “канонади”.
-Чи плануєш ти продовжувати свою військову кар’єру чи після закінчення війни повернешся до журналістики?
– Після закінчення контракту, якщо країна не буде зацікавлена у моїх послугах, то я б хотів повернутися до цивільної роботи. Звичайно, після того, як ми винищимо русню.
КОМЕНТАРІ