Замолоду бачив його будівництво, а нині, у свої 88 років, спостерігає, як він руйнується. Йдеться про вітряк у селі Прохорівка і його останнього мірошника Бориса Очеретнього. Чоловік отримав млин під час розпаювання та пропрацював там п’ятнадцять років, розповідає Суспільне.

За словами Бориса Івановича, востаннє замовники приходили десять років тому. Нині й сам рідко відвідує млин: “Тепер і я, на жаль, дуже рідко сюди приходжу, тому що клієнтів немає”.

Раніше мірошник на роботу приходив о сьомій годині ранку. Тоді його чекали черги, адже млин забезпечував борошном близько десяти сіл.

“У селі було дві череди корів, а зараз залишилося п’ять чи шість голів на все село. Подивишся так скрізь – душа тільки заболить і сльози на очах з’являться”.

Замолоду пан Борис приходив сюди по борошно. Тоді млин працював від вітру. Коли ж сам став мірошником, то у роботі вже використовували електромотор: “Це виточений дерев’яний вал, який приводив у рух наступний вертикальний камінь, який крутився на другому камені і тоді виходило борошно. А вал приводив у рух електромотор. А як ще не було електрики, то тракторним ременем приводилося”.

Борис Іванович показав “серце млина” — дерев’яний механізм. Там все – лещата, ринви, вали, воно залишилося з 50-х років. Деякі деталі доводилося замінювати.

“Я у цьому млині скільки пропрацював, що я знав де і що є, куди крутиться і як крутиться, а все що крутиться — потребує догляду, ремонту”.

Млин дістався чоловіку під час розпаювання. Після виходу на пенсію чоловік почав тут працювати. Не хотів, щоб будівля пустувала. Нині, як розповів мірошник, важко дивитися, як він руйнується: “Раніше він був доглянутим, помазаним, біленьким був, огороджений. А тепер все повалялося, немає нічого”.

Прохорівський вітряк — один із вцілілих. Побудований у голландському стилі Володимиром Стрільцем, розповів місцевий краєзнавець Петро Федоренко: “У Прохорівці таких млинів було 16. У радянські часи вирішили, що такі способи і механізми, з допомогою яких виготовляли корми для худоби і для людей на хліб, виявилися непотрібними. Тому поступово-поступово їх ще до війни практично більша частина була знищена. У роки війни багато їх знищено було також чимало. А цей — виняток”.

Краєзнавець додав: завдяки останньому мірошнику цей вітряк прослужив людям якомога довше.

Спроби знайти нового господаря млина, чи інвестора, який би допоміг його реставрувати, марні, зауважив Борис Іванович. Та й стати українською пам’яткою він теж не може через приватизовану землю.