45 років тому, 28 червня 1973-го, у Черкасах старий музей на Гоголя пощез навіки, згадує черкаський краєзнавець Борис Юхно. Формальний привід – аварійний стан будівлі, але не від одного фахівця чув, що то дурня. Його знесли, як і десятки інших “царських нужників”, задля створення зразкового соціалістичного середмістя. Цей матеріал вийшов у “Нова Доба” від 19 квітня, але напевне не зайве буде продублювати “з адаптацією”. 100-річчя нашої “скарбниці історії” – гідний привід.
ВІД ІДЕЇ ДО ВТІЛЕННЯ
Ще на початку минулого століття у колах тодішньої черкаської інтелігенції виникла ідея облаштувати у Черкасах повітовий музей. Наявних родинних старожитностей цілком вистачило б на невелику експозицію, а тоді б й науковці допомогли, й міщани… Так мріялося небайдужим до минувшини освіченим черкащанам.
Однак, ініціатива не знайшла підтримки у місцевих думних. Нам відомо лише про одну таку відмову, 1908 року, на підставі відсутності коштів. Та цілком можливо, що вона була не першою і протягом добільшовицьких часів – не останньою.
Взятися за втілення задуму вдалося лише 1918 року. Ініціативну групу у складі представників місцевого осередку “Просвіти” та вчителів очолив архівіст, бібліограф, дослідник місцевих старожитностей Дмитро Бочков. До Черкас він перебрався лише роком раніше, – по закінченню Московського археологічного інституту упродовж 1909 – 1916 років працював у Вільно та Москві, – але зміг спрямувати енергію однодумців-аматорів у потрібне русло.
Справжній музей не може виникнути на порожньому тематичному місці, кожен повинен мати стрижень. Для черкаського таким спочатку стала військова тематика, а основою експозиції – матеріали 35-го Орловського і 36-го брянського полків, які дислокувалися в місті, а потім були розформовані як царські. Серед полкових реліквій були полкові знамена, зброя, ужиткові предмети офіцерів – траплялося, з дорогоцінних металів. Крім цього, до фондів почавли надходити картини європейських майстрів так званих “старих шкіл”, гобелени, килими, антикварні меблі. Не дивно, адже попри свою провінційність, наш край для літнього тут перебування облюбував не один знаменитий рід. Після революції усі такі скарби, що не встигли згоріти при погромах маєтків новими хазяями життя, були “реквізовані й націоналізовані”.
Дата відкриття музею у травні 1918 року засвідчена архівними документами. Зокрема, у листі міському осередку “Просвіти” від 16 жовтня 1919 року йдеться про те, що “Черкасский научный историко-педагогический музей, основанный общественностью в конце мая прошлого 1918 года, в настоящее время располагает уже значительными научными коллекциями, из коих по своей полноте и разнообразию наиболее выделяется, а вместе с тем и наиболее нуждается в правильной постановке дела – естественно-историческое отделение”.
ГОГОЛІВСЬКА, 115
Новостворений музей розмістився, як на ті часи, у чималому та ошатному будинку за черкаською адресою “вулиця Гоголівська, 115”. За свідченнями старожилів, розпитаних працівниками музею вже по війні, будинок цей за гонорар від написаного ним підручника з арифметики та кредитні кошти у 1904 – 1905 роках збудував місцевий вчитель на прізвище Кучерський. Років за шість – сім то вже був офіцерський клуб, а перед революцією маєтності належали одеському кондитеру Свиченку.
Згідно документів та тексту на штампі музейна установа називалася спочатку “Черкаський історико-педагогічний музей ім. Т.Г. Шевченка, заснований в 1918 році Черкаським товариством м. Черкаси на Київщині”. Пізніше музей мав і круглу печатку з написом “Науковий історико-педагогічний музей Черкащини”. У березні 1919-го за розпорядженням Київського народного комісаріату та Черкаського повітового відділу освіти місцевому комітету охорони пам’яток доручалося спільно з іншими установами організувати в Черкасах на базі існуючого єдиний народний музей з архівом та науковою бібліотекою. Далі – низка узгоджувальних моментів, результатом яких стало переселення музею.
ДВІ ЗАБУТІ АДРЕСИ
І в цьому місті – давнішня історія нетривалого перебування нашого краєзнавчого поза будинком Кучерського. 7 квітня 1919 року колегія повітового відділу народної освіти ухвалила рішення, згідно якого музей переїжджав у приміщення колишнього Духовного училища “…з тим, щоб відкрити його на Паску”. І невдовзі музей, об’єднавшись з архівом і бібліотекою, облаштувався на Парадній, 19. На початку 1960-х на цьому місці звели будівлю обласного управління Держбанку СРСР, а з часів Незалежності тут, на перетині Хрещатика й вулиці Остафія Дашковича, – обласне управління Національного банку України.
На той час музей значно поповнив свої фонди за рахунок нових колекцій. У 1919 році він прийняв незмінний атрибут усіх тогочасних “загальних” музеїв: колекцію опудал тварин з будинків черкаських заможників Лисака і Гаркавенка. Фонди поповнилися оригінальною геолого-палеонтологічними колекцією Козловського і ентомологічною (24 ящики стендових рамок з метеликами та іншими комахами з усіх кінців світу!) Балківського. До збірні поступили старовинні монети, які зберігалися в казначействі, а також зброя, нагороди, картини. Населення, охоплене загальною справою творення місцевої принади (не так багато шляхів самореалізації мало тодішнє життя) теж тягло до музею все, що вважало гідним загальної уваги.
Втім, нестабільність політичної ситуації давалася взнаки. 19 серпня 1919-го місто опинилося в руках білогвардійців, і хоч знаходилося в них недовго – до 31 грудня, музейникам “вистачило”, аби ще раз переселитися. Та й то, завдячуючи Дмитрові Бочкову, який гримав в усі двері буквально. Але всім відомо: два переїзди дорівнюють одній пожежі. Та якось вже вдалося зайняти приміщення в одному з будинків Федора Лисака по вулиці Суворівській. Вже не одне десятиліття там – Перша музична школа.
З початком 1920 року радянська влада взяла музей на державне утримання та підпорядкувала відділу народної освіти. Окрім цього, на утримання музею надходили пожертви від населення. У тому ж році остаточно вирішилося питання щодо повернення музею в приміщення на вулиці Гоголівській, 115, де він і перебував у наступні п’ять з лишком десятиліть. А звільнений будинок Лисака зайняли Черкаські командирські курси.
ЗАРПЛАТА ЗЕРНОМ І ШЕДЕВРИ МИСТЕЦТВА
Попри те, що в тогочасному лихолітті значна частина експонатів була втрачена, їх кількість залишалася достатньою для створенння окремого фондового відділу. Його розмістили в сусідньому з основним будинку-флігелі. Там же почала діяти й наукова бібліотека.
Становлення музею відбувалося в неминучих умовах матеріально-фінансової скрути. Довго працівники не бачили “живої копійки”, отримуючи зарплату натурою. Так, наприклад, 1921-го вони щомісяця несли додому 30 фунтів пшениці, то близько 15 кілограмів, а далі – роби з нею, що хочеш. Звісно, зазвичай зерно продавали або обмінювали на продукти. Лише у 1923 році після грошової реформи музейники збагатіли на пристойні суми, їхня зарплата становила аж 10 нових рублів (“один рубль 1923 года равен одному миллиону рублей дензнаками, изъятыми из обращения или ста рублям дензнаками 1922 года”).
Попри невелике приміщення, в тогочасному музеї діяли три окремих відділи – історико-археологічний, етнографічний та природничий, плюс картинна галерея. Щоправда, вона була “приписана” до першого, тож полотна висіли прямо над експонатами, та знаходилося чимало поціновувачів, які йшли до музею спеціально “на картини”. А подивитися було на що. Експозиція містила значну кількість творів образотворчого мистецтва, вилучених з маєтків Бобринських, Балашевих, Браницьких, Кантакузенів та інших вельмож старої доби. Серед робіт були такі, що нині зробили б честь будь-якій картинній галереї: рідкісні картини відомих українських і російських художників, а також європейських майстрів минулих століть.
Привертали увагу відвідувачів речі чумацького і селянського побуту, колекція писанок, зразки виробів місцевих гончарів. У природничому відділі експонувалися матеріали з геології, палеонтології й біології. Вагомим поповненням збірні стали знахідки, виявлені працівниками установи в складі археологічних експедицій.
Облаштована зі знанням справи експозиція привертала все більшу увагу населення. З журналу “Червоний шлях” за 1924 рік дізнаємося, що музей тоді відвідало 9465 жителів та гостей міста: 5134 школярі та вихованці дитячих будинків, 1467 селян, 562 робітники, 114 червоноармійців, 265 представників інших верств населення. Окрім того, 1660 осіб оглядало окрему музейну виставку: такий собі різноплановий “дайджест артефактів “ при вході. Цифра в майже 9,5 тисяч відвідувачів нічого не скаже, якщо не знати, що в тодішніх Черкасах проживало 32 тисячі люду. Тож це приблизно, якби сьогодні наш краєзнавчий щорічно приймав близько 100 тисяч шанувальників минувшини.
ЕКСКУРСІЮ ФРАНЦУЗЬКОЮ? БУДЬ-ЛАСКА
У цей час на Черкащині спостерігається загальне піднесення краєзнавчої та екскурсійно-туристської роботи. 12 грудня 1923 року місцевий окружком охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи провів об’єднані організаційні збори щодо створення Черкаського товариства краєзнавства. Як бачимо – неймовірно задовго до того, як 9 грудня 1989 року в Черкасах відбулася установча конференція обласного краєзнавчого товариства.
1924 року музей мав вже п’ять окремих відділів: історико-культурний, природничий, виробничий, медико-санітарний та архівно-бібліотечний. При установі діяв гурток друзів музею, тобто його добровільних помічників, агітаторів і пропагандистів музейної справи.
З кожним роком поповнювалися музейна колекція. На 1 жовтня 1926 року вона налічувала 14229 експонати. Серед них такі оригінальні речі як мармурова антична ваза із зображенням голови Бахуса, мідна ступа німецьких майстрів 1676 року, скриня козацьких часів, ікони старовірів.
Кількість відвідувачів музею стабільно зростала. Якщо 1922 року його відвідало лише близько 500 осіб, то 1926-го – 18268. Щодо розпорядку роботи, то, приміром того року він приймав відвідувачів з 10 до 15 години, квиток коштував 10 копійок. Екскурсійні групи обслуговувалися за попередньою домовленістю, і що цікаво – за необхідності старі спеціалісти могли проводити їх французькою та німецькою мовами.
ВРІЗ
У 1924 році в музеї була створена меморіальна кімната Тараса Шевченка. В ній експонувалися перші видання “Кобзаря”, оригінальні матеріали, пов’язані із перебуванням поета на Черкащині. Серед них – старовинні різблена палиця і дерев’яна чарка, які Тарас Григорович залишив в сім’ї Цибульських, перебуваючи у місті 1859 року. Найцінніші експонати пізніше були передані Канівському літературно-меморіальному музею Тараса Шевченка.
ПЛАКАТИ ЗАМІСТЬ ЗОЛОТА
З початком індустріалізації наш музей “інвентаризували”. Так, 1930-го до Держбанку були передані речові експонати із золота, срібла, такі, що містили коштовні камені – тобто все, що можна було використати в інтересах народного господарства. Вартість лише одного золотого келиха, вилученого в музею, дорівнювала вартості чотирьох тракторів, придбаних за кордоном.
Як відомо, 1930 року з ліквідацією округ розпочалася реорганізація адміністративно-територіального устрою. Відтепер деякі райони підпорядковувалися безпосередньо республіканському центру, а з 1932 року в Україні був впроваджений обласний поділ. Більшість правобережних районів сучасної Черкащини увійшли до Київської області, лівобережних – до Полтавської. З цього часу музей набуває статусу міжрайонного з назвою “Черкаський міжрайонний краєзнавчий музей придніпровських районів Правобережжя”.
Лихі 1930-ті зачепили й музейну справу. Зокрема, при формуванні експозицій директивними методами поширювалася практика заміни оригінальних експонатів невиразними плакатними матеріалами. Не погодившись з такими новаціями, 1935 року пішов з посади директора Дмитро Бочков. Колектив очолив Петро Бірюков, та по війні до справи він вже не повернувся, загинув на фронті.
У передвоєнні роки музей працював у звичному ритмі. Приростав краєзнавчий доробок, кількість експонатів наближалася до 21 тисячі, але більшість з нового відразу потрапляла “у фонди”. Відчутних змін зазнала структура установи: тепер тут знову було три відділи з “купою” підвідділів: природи у складових зоології, геології, мінералогії; історії з підвідділами археології, історії, мистецтва та окремою “кімнатою Шевченка”; відділ соціалістичного будівництва з виокремленням мало не кожної галузі. Усе це відбувалося в першій половині 1941 року…
КОМЕНТАРІ