“Відповідно до семирічного плану розвитку мережі культурно-побутових установ області та з врахуванням численних клопотань колективів підприємств, організацій та окремих громадян, у місті Черкаси 1 червня 1961 року відкрито музичне училище. Набір учнів у 1961 році визначено у кількості 60 чоловік. Училище розміщене в будинку по вулиці Свердлова, 33 на першому поверсі”. Цей витяг з документу, що нині зберігається у обласному архіві, засвідчує одну зі знакових дат в історії культури нашого краю. Дата відкриття утім, згодом зсунулуся на 14-те число: ним датований відповідний Наказ №240-в Мінкульту УРСР. Та зрештою – не суть, сталося у червні, чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.

Свій перший навчальний рік студенти та вісім викладачів провели у трьох класах напівпідвального приміщення дитячої музичної школи №1. З 1963 року училище – в усіх значеннях цього слова – жило у приміщенні теперішнього музею Кобзаря. Лише новий, 1969-й навчальний рік, колектив викладачів та молодих музикантів розпочав у будівлі колишньої Першої міністерської гімназії, зведеної на крутосхилі наприкінці ХІХ століття за проектом Владислава Городецького з пізнішою надбудовою третього поверху. Вже давно це так званий “старий корпус” закладу. Йому пощастило вціліти, хоча у середині 1980-х міг статися черговий злочин проти старої архітектури міста. Добре, що для закладу не знайшлося місця тимчасового перебування.

А 1986 року, до реального 25-ліття нашого “вогнища культури” та з нагоди уявного 700-річчя міста, трест “Черкасжитлобуд” закінчив будівництво нового корпусу. Цей, із віконним “тризубом” фасаду, постав на місці особняка купця Соколова. Цікаво, що розширення гімназії у бік тодішньої Поліцейської, а нині – Дмитра Байди-Вишневецького, планувалося ще на початку ХХ століття, з приводу чого наполегливо клопотався перший інспектор гімназії Мировський. Але як бачимо – марно, а його мрія “у нових передових формах” втілилася аж через вісім десятиліть.

Тоді ж, 12 листопада 1986-го, музучилищу було присвоєне ім’я нашого земляка, славетного композитора і співака, автора першої національної опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського.

Училище – не закритий заклад. І коли б вам забажалося послухати орган, для цього не потрібно вирушати до Кельна чи Відня. Старий “Валькер” звучить у Черкасах і в нього своя, справді особлива історія…

blank

Берлін – Париж – Одеса – Черкаси

До нашого міста інструмент прибув 1968 року стараннями тодішнього керівника області Олександра Андреєва. Справжнісінький, класичний, старий. Зроблений не де-небудь, а на батьківщині органної музики в Німеччині, ще й всесвітньовідомою фірмою, що спеціалізується у цій справі з 1821 року. Ну яке ще музучилище може таким похвалитися? А надто – коли знати, що саме цей екземпляр є першим “культурним” придбанням молодої радянської республіки. Сам Луначарський у 1926 році вгледів його на Всесвітній виставці у Парижі та наполіг на купівлі інструменту для Одеського оперного театру за астрономічні 300 тисяч доларів. Цифра, щоправда, у мене викликає сумніви, та зрештою – хто там нині знає, яким у ті часи був курс північноамериканських грошей.

Звідкіля у червоних комісарів така любов до “церковного” інструменту? Річ ось у чому. Саме тоді фірма запропонувала принципово нову модель, такий собі стинтезатор, що міг імітувати гудки паровоза і клаксона авто, дзеленчання телефона, гул натовпу та все таке інше. Тож такий орган цілком підходив для театральних і музичних постановок на революційну тему.

За чотири десятиліття експлуатації в Одесі з воєнними роками включно, коли орган дуже постраждав, він суттєво здав звукові позиції, тож в якийсь момент одеситам просто осточортіло з ним вовтузитися. Вирішили купувати новий, а старого “німця” списати.

Гвалт у Одесі

Про це довідався тодішній директор нашого музучилища й великий шанувальник органної музики Анатолій Конотоп. По звістці першим поїздом подався до Одеси. У театрі накрив щедру “галявину” і отримав усну згоду – забирай, не шкода! Вдарили по руках, розібраний до останньої деталі “Валькер” вирушив до Черкас.

А їхати було чому, одних лише труб та трубочок півтори тисячі. І тут опера “протверезіла й передумала”.

Зчинився класичний одеський гвалт – “орган вкрали!” (ви уявляєте – поцупити не в кого-небудь, а в одеситів, і не брошку тьоті Голди, а таки вещь!) Фактично ж так, адже підтверджуючих документів про передачу – жодних. Прийшла черга представницькій делегації оперників пакуватися в дорогу, а наміри їхні були дуже серйозні. Та після повернення з вантажем “без маркування” Анатолій Конотоп чесно розповів Олександрові Андреєву як усе було і той по своїх каналах уладнав питання. “Валькер” залишився у Черкасах.

blank

Як Фенікс із… води

Багато ще випробувань випало на долю старого органа, дуже багато. Одного разу, на провесінь 1981-го, через дірявий дах його буквально залило талими водами. Так сталося, що кілька днів поспіль до зали ніхто не навідувався і набрякла штукатурка зі стелі відвалювалася прямісінько на інструмент. І чи тоді ж, чи трохи згодом, але подібну катастрофу він пережив, коли в училищі вийшов з ладу водогін. Як би там не було, але одного сумного дня “Валькер” вже не дихав на повні міхи. Власне, взагалі не дихав. Лежав посеред кімнати купою залізяччя та брудного набухлого дерева без жодних шансів на повернення до життя.

Я не буду переповідати історію його реставрації, оскільки у подробицях вона мені не відома. Але не згадати прізвищ тих, кому унікальна музична реліквія мала б завдячити відродженням, було б несправедливо. Це директор училища Валентин Хороший, львівський органіст Віталій Півнов, дніпропетровські майстри Анатолій Юрійчук та Євген Токалов, головний диригент Київського симфонічного оркестру Роджер МакМерін, фотоприладівець Євген Зборовський, група викладачів Черкаського політехнічного технікуму, журналіст Марк Летичевський (він посприяв перевезенню частин інструменту до Львова й назад), а також його молодшим колегам Оксані Колісник та Володимирові Безуглому. У ті часи вони тримали руку на слабкому пульсі ”Валькера”, забезпечуючи його “інформаційне дихання”. А це, погодьтеся, немало, бо не залишає громаду байдужою. Коли більше зацікавитеся темою, рекомендував би статті Оксани й Володимира “Органна прелюдія в Черкасах” (“Місто”, 30 квітня 1998 року) та “Після двадцяти років німоти орган знову зазвучав” (“Нова Доба”, 5 квітня 2001 року).

У наші дні цей раритет дарує шанувальникам небесної музики більше десяти великих концертів на рік. Запрошують виконавців з Києва, Дніпра та навіть Одеси. Звісно, під гарантії, що перші власники не спробують повернути “Валькера” додому. Не хвилюйтеся, то жарт.