Прокидання – спеціально подивився, є таке слово у контексті, але є й пробудження – триває, ми у ванній. Мило – безцінний винахід людства, якому вже понад 5000 років, чергову краєзнавчу цікавинку розповідає Борис Юхно.
Перше мило було дивною субстанцією із доволі гидотним запахом і не менш бридким кольором, бо шумерське мило – то баранячий жир плюс попіл. Само собою, рідке. Якби там бували холоди, то більше б нагадувало смалець. Теперішнє рідке мило – засіб гігієни на любителя. Те, що воно не має переваг перед брусковим, для мене очевидно.
Так от, спочатку мило використовували для прання та як загоювальний засіб. Спочатку – то десь пару тисяч років: приблизно стільки, скільки людство живе у новій ері. Потім римляни підгледіли у галлів, що ті натирають своє довге волосся жиром із домішками червоної земляної фарби, і коли на таку кашу потрапляє вода, голова робиться білою від піни. Після цього волосся стає відносно чистим, гладким і більш-менш нормально прогрібається тими, кому не ліньки. Нічого дивного: червона земля була лужною (щелочной), а реакція жирів з лугами дає те, що в хімії називається омиленням. Чиста вода все це діло легко змиває.
На Русі теж милися, але спочатку без жиру. Деревний попіл заливали окропом, запарювали місиво, потім натиралися такою кашкою, змивали її, і – готово, красавчик. І не лише у нас так купалися: аж до кінця ХІХ століття або й початку ХХ-го, як де, у простих європейців попіл завжди слугував основним засобом гігієни. Ним прали, милися, чистили зуби. Народ, я сам прозрів: розпитував про “хрущовське” мило у матері, то з’ясувалося, що ще й у першій половині 1950-х у лівобережних селах теперішньої Черкащини старші жінки відбілювали полотно, замочуючи його у “попільній” воді! Була така спеціальна діжка, жлукто називалася, то отам воно й викисало-вбілювалося. Природа слова “жлуктити” стає зрозумілою.
Тепер я маю власну версію щодо Попелюшки. Цілком можливо, що назвавши так свою героїню, Шарль Перро “зовсім не те” мав на увазі. Бо радянські кіномитці зробили її бруднулею із закаптюженим носом, а дівчина просто часто возилася із цим “порошком”. Наприклад – біля пра-пральної машини. Ага, так. Саме тоді з’явилися перші стіралки, які нагадували гроби на колесах. У їхніх внутрішніх рамах лежали дерев’яні кулі, туди ж складався одяг, терлося мило, додавався попіл і така от Попелюшка совала раму вперед-назад. Жесть звісно, але ж не зимою раком в ріці хлюпатися, а у нас то й ополонці.
Нічого принципово нового із засобами догляду за тілом і лахами не відбувалося аж до 1916 року. А тоді за розробками німецького хіміка Фріца Гюнтера випустили перший синтетичний миючий засіб. Щоправда, для промислових потреб. Але ж багато чого для них випускають, а екстремали охоче то випробовую на власному організмі. Так що допоки 1933 року з’явилися перші побутові СМЗ, неспеціальні вже давно милили. Ну це як тепер: “нове рішення! вдосконалена формула! тепер ще краще!”. Я що, працюю в хімічній лабораторії, щоб переконатися у покращенні формули? А мити утричі більше тарілок мені взагалі не хочеться. Ну, одним словом, 85 років тому на зміну попелу прийшла каустична сода або каустичний поташ, ото в принципі і всьо.
Мило часів СРСР. Що тут скажеш, більшість знає. У людей, навчених війною, воно належало до групи “стратегічної продукції”. Мої бабусі у загашниках завжди мали цілком достатню кількість туалетного мила аби не купувати його пару років, та просто нереальну кількість темно-коричневих брусків прального. Ще мінімум мішок солі, пару посилочних ящиків сірників у дерев’яних коробочках, оберемки свічок, сто кілометрів всяких ниток, з десяток пляшечок універсального “Тройного”. Ще й у горбачовську частину 1980-х люди з глибинки готувалися до найгіршого, яке може прийти іззовні, та прийшло воно зсередини…
Загалом наші миловарні заводи ніколи не тішили асортиментом. Було “Дитяче”, “Хвойне”, кілька “фруктово-ягідних”, “Яєчне” (Мило є? – Тільки “Яєчне”. – Шкода, я хотів увесь помитися). Окремі брендові, “Красная Москва”, наприклад, – то у шафу “для запаху” або й на подарунок. Мило коштувало 12-18 копійок, стандартна хлібина – 16 і майже 30 років нічого не мінялося. Щоправда, по пам’яті – то десь у першій половині 1980-х, – в Союз зайшло імпортне мило: гедеерівське, болгарське, але найбільше індійського зі специфічним запахом.
Провісниками розпаду СРСР стали талони на промислові товари, до категорії яких потрапило й мило. Зате саме тоді, у 1989-1990-х роках, з’явився західноєвропейський імпорт цієї групи: пральні порошки, шампунь, мило, зубна паста. Все це добро спочатку навіть більше ніби як колекціонувалося, а конкретно мило перший рік-півтора працювало у шафах і комодах як саше, а вже потім за прямим призначенням.
“А тепер усе інакше”, як співала у ті часи модна “Аква Віта”. Мила – завалісь і якого завгодно. Але людям завжди хочеться чогось особливого. Тому в моду увійшли архаїчні мила аж до “Дігтярного” та ручної роботи. Не такі як колись, коли наші люди з метою економії тулили до купи кілька змилків і отримували полнєйші ексклюзиви, а реально дуже красиві цільні брусочки. Щоправда і між нами кажучи – їхні прямі властивості зазвичай бажають кращого. Колись, не розібравшись, хапнув таке і був жостко намилений. Я ж не знав, що ним можна тільки любувацця!
КОМЕНТАРІ