Навіть за часів найбільшої промислової потуги “Фотоприладу”, а то – років 20 щонайменше, про завод кореспонденти писали вряди-годи. Хіба коли чергова делегація космонавтів підприємство відвідає. Утім, жодного докору журналістам: тут кожен дорослий знав, що завод “закритий”, адже працює на оборонну промисловість. Чергову цікавинку з життя Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.
Так і залишався гігант точного приладобудування, площею рівно в один міський квартал у самісінькому центрі міста, “секретною зоною”. Школярами ми навіть підсаджували один одного, аби через шпарику зафарбованих вікон підгледіти, як у цеху складають космічні супутники. Хтось із однокласників “поділився інформацією”, аякже. Зрештою, всі й так знали, що на “Фотоприлад” приїжджають космонавти, одного разу гостя із Зоряного навіть до нашої школи запросили. То може справді?
Нічого цікавого так і не помітивши, ми надовго заспокоїлись. Принаймні, на тренування до басейну ходили, вже не роблячи гаків. Так, цілим класом – до басейну “Фотоприладу”, бо була тоді така військово-спортивна гра “Зірниця”, а наш клас удостоївся високого звання “зірничного”.
Коли ж подорослішали до віку розуміння того, що не космічні апарати тут роблять, а лише якісь деталі до них, у наших щоденниках замість розкладу на вівторок з’явилися три великих літери: “УВК”. Пригадали, ровесники? Можливо, у ваших було “УПК”, та не суть: звісно, то Учбово-Виробничий Комбінат. Значить цього дня до обіду ти не в школі, а на котромусь із місцевих підприємств опановуєш майбутню робітничу професію. Не факт, що в дорослому житті вона стане твоєю, але ж скільки в тому житті знадобиться держаків до лопат, табуреток та шпаківень, зроблених у кабінеті праці? У восьмому класі час братися за щось серйозніше.
І ось так сталося, що нас, групу пацанів – майбутніх слюсарів механо-складальнього профілю, – тимчасово “оприділили” на “Фотоприлад” з перспективою “Машбуду”. Нарешті, потрапили! Ми були сташенно раді. А як раділи нам майстри! Аж так, що завжди вітали словами: “Прийшли? Ото нам усім радість!” Потім чухали олівцями потилиці, міркуючи, куди б нас прилаштувати, аби було поменше шкоди.
Не брехатиму: наші сподівання на космічну техніку не справдилися, оптику нам чомусь не довірили. Ми навіть її не побачили. Натомість, ми вчилися правильно тримати інструмент, з дозволу сказати – слюсарувати на найпростіших операціях, уважно сортувати деталі. Але справді пишалися своїми синіми халатами й беретками, та трохи менше пишалися результатами своєї роботи, якщо порівнювали зроблене зі зразками. Порівнювати не завжди й хотілося.
Однак, не це важливо. На “Фотоприладі” я вперше відчув запах цеху, усього разом: свіжої металевої стружки, мастила, каніфолі, тепла денних ламп, яке, виявляється, теж якось по-особливому пахне. Людина може забути дати, факти й імена, але запахи – ніколи.
Як починався “Фотоприлад”… Ще коли Черкаси були райцентром, тут діяло невеличке підприємство, яке в майбутньому стало гігантстьким “Хімрективом”. А тоді, на початку 1950-х або й раніше, на ньому переробляли кок-сагиз. По-простому – рослину з вмістом каучуку. Виробництво хімічної та іншої, пов’язаної із “оборонкою” продукції, розпочалося дещо пізніше, можливо у 1952 чи 1953 році, але точно ще в райцентрі. Так ось, тоді там започаткували такий цікавий, але мало відомий широкому загалу профіль діяльності, як прийомку матеріалів до фотообробки. Тобто в основному – дешифрування знімків, зроблених авіацією.
З 1961 року заступником головного інженера по аерофотообробній апаратурі працював Олексій Курбанов: чоловік, який в роки війни міцно подружився з танками. Випробовував дизелі, керував евакуацією, знову налагоджував виробництво. В подальшому танки для “Фотоприладу” стали етапною технікою, так що можна сказати – так склалося історично. Очевидно, мав Олексій Павлович якісь, як тоді казали – “ходи”, у міністерстві. Принаймні, йому вдалося проштовхнути стратегічний задум: перенести усе, дотичне до фотообробки, на окремі виробничі площі.
На той час неподалік центру міста ще жевріла древня артіль “Победа” з невеличким ливарним цехом. В артілі виробляли залізний ширвжиток: заслінки на пічки, інструмент-реманент усілякий, ночви та таке інше. Одним словом – продукцію хоч і важливу, але аж ніяк не оригінальну. Таке самісіньке робили і в Смілі, і в Золотоноші, і навіть за кілька кварталів від “Перемоги” на черкаському Машзаводі.
Невдовзі вся паперова складова з організації нового заводу була виконана, у квітні – травні 1962-го переїзд відбувся. Насправді “переїзд” – надто гучно. Фототехніка, лабораторія, якісь півтори одиниці меблів та робочі столи інженерів. Олексій Павлович “автоматично” став директором свого дітища і ростив його упродовж наступних 17 років. Фактично – від тієі самої артілі, але з іншим профілем, де з електики були лише дроти та лампочки – до підприємства всесоюзного значення, приладами якого укоплектовувалася орбітальна станція “Салют-5” (на цікавий абзац натрапив: “Прибор “Раккорд” достойно проявил свои надежность и высокое качество на станции “Салют-5” во время конфликта в Персидском заливе. Фотоматериалы обрабатывались качественно и это принесло большую пользу”, – прим.)
Так, навіть для пересічного земляка ніколи не було секретом, що “Фотоприлад” працює на оборонну промисловість. Дехто навіть знав, що наш завод “ставить очі “Сатані”: так на Заході називали радянські ядерні ракети СС-20. Але ж людям вимагалося донести, що черкаський завод – цілковито мирний.
Вірилося в те чи ні, але ще 1969 року тут почали випускати побутові світильники “Акваріум”, а згодом подібний “Весна”. Симпатичні такі прилади, точно багатьом відомі. Далі – більше, і загалом назбиралося щось близько 50 найменувань такої продукції. На своїй сторінці у Фейсбук якось поцікавився – а що з такого пам’ятають наші люди, чим користувалися? Отут вже “насипали”… Від “Азбуки” з магнітними літерами й масок для підводного плавання до електрогрилів і духовок “Промінь”. Щоправда, більшість “мирних” товарів таки призначалася фотолюбителям.
У 2022 році “Фотоприладу” виповниться 60. І нехай зараз там не так як колись, а працівників удесятеро менше, та все ж підприємство живе. Хоч прикметником, хоч дієсловом, хоч просто за фактом. Дуже хочеться вірити, що буде краще. Навіть попри те, що “віра не є стратегія”.
КОМЕНТАРІ