“Давай на попа!”: Таку пропозицію чув чи вносив кожен, кому перепало сувати меблі. То коли предмет, аби він кудись проліз, вимагалося поставити сторчма, стовбула, навстоячки – одним словом, вертикально. Мене завжди цікавило, що то за піп такий і яким він боком до процесу. Але цікавило недовго: рівно стільки, скільки тривала битва за квадратні дециметри. А коли вже піп поступався коневі, забувалося, бо між “на попа” і “на коня” трохи часу минає. Звісно, потім спеціально не дізнавався. І ось в шостому числі журналу “Наука и жизнь” за 1973 рік натрапив на таку публікацію. Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.

blank

“Истоки этого выражения приводят нас к старинным народным играм в бабки, рюхи и чушки, а позже – городки. В словаре В.И. Даля читаем: “Попом называется выбитая из кона чушка, вставшая опять торчком или на попа. В игре в козны, бабки, городки “поп” – стоячее положение бабки.

Положение “на попа” в этих играх связано с определенными правилами: до игры бабки бросались кучкой из горсти, у кого больше попов, тот и начинает.

Метафорический, образный перенос слова здесь совершенно понятен. Ведь рассыпаные бабки или городки вокруг одиноко стоящей фигуры живо напоминают распростертых на земле богомольцев и стоящего над ними пастыря-священника.

Из речевого обихода игроков выражения “встать на попа”, “поставить на попа” очень быстро распространилась в просторечии, и связь их с игрой в рюхи и городки постепенно была забыта. Поставить на попа теперь можно и бочку, и тюк, и бревно, и даже комод. Предметы могут быть разные, но каждый из них должен быть продолговатым и в обычном положении “лежачим”, как бы естественно – горизонтальным. Тогда установить такой предмет на меньшей плоскости, “вздыбить” его – и будет “поставить на попа”.

Р.S.

Ну, більш-менш зрозуміло. А заодно й про “бабки” як гроші тепер зрозуміліше. В бабки і рюхи я не грав, а городки ще застав. Навряд наприкінці 1970-х вони були такими, як колись, однак ми теж вибивали фігури з периметру та точно знали, в чому вправляється Бегемот з мультфільму “Ну, постривай!”. Ще простіше – в “пекаря”: там просто одна бляшанка з піском, яку треба спочатку вибити, а потім захищати, вимахуючи дрючком. Пардон, мечем.

У 1950-ті центром городошного спорту в Черкасах був Шевченківський сад, теперішній Дитячий парк. Сторожував там Павло Іванович Куренний, але то аби трудова десь лежала. Насправді він був “спортивним функціонером”. Зокрема, створив при парку секції гравців у городки товариств “Спартак” і “Динамо”, згодом відомі за межами області. Зараз вже мало хто пам’ятає, чим для країни була ця чоловіча забава у перші повоєнні десятиліття і яких почестей удостоювалися “городошні” чемпіони.

Утім – таки не забава, а з 1923 року офіційно – спортивна гра. Її суть полягала в тому, аби кидками біт вибити з площадки дерев’яні цурки-“города”, складені у фігури. Кожна фігура утворювалася п’ятьма циліндриками, а фігур у пролетарському варіанті було 15: “гармата”, “зірка”, “колодязь” і так далі. Конкретизувати не буду, не складно знайти. За часів “будівництва соціалізму” в прорадянському таборі, гра в городки набула певної популярності в Болгарії,Чехословаччині та Польщі.