Поряд із паперами, написаними складною юридичною мовою, на її робочому столі лежить книга власного авторства, а стіни прикрашають створені нею ж картини, на яких – пейзажі, подорожі і передані фарбами роздуми про життя.

Гармонійно поєднувати енергетику і мистецтво вдається юрисконсульту Звенигородської філії ПАТ «Черкасиобленерго» Ользі Марченко.

– Сюди я прийшла працювати в кінці грудня 2004 року. Енергетиком бути точно не збиралася, але так уже склалося. Навчалася у Львові за спеціальністю «Правознавство», змінила кілька місць роботи, але тут зрозуміла, що це – моє, бо чудовий колектив і справді комфортно працювати, – розповідає вона.

Малювати «тут і зараз»

Вона завжди знала, що вміє малювати. Родина в пані Ольги можна сказати художня – бабуся по татовій лінії захоплювалася петриківським розписом, дуже добре володіє пензлем тато та сестра. Сама ж вона серйозно займатися живописом ніколи не планувала.

blank

– Вперше до мене така ідея прийшла у 2013-му році. Зрозуміла, що хочу мати багато картин – живих, справжніх, а не таких як зараз роблять – комп’ютерний принт на полотні. Тому купила масло, холсти і почала творити. Відтоді вдома часто пахне фарбами, хоча окремої майстерні не маю, – ділиться Ольга Марченко.

blank

Творить вона переважно в стилі, наближеному до імпресіонізму, яким свого часу дуже перейнялася. Їй він імпонує своїми «тут і зараз». Картина пишеться буквально за 2-4 години. Зображуєш саме те, що «схоплюєш» зараз, бо через певний час воно буде вже інакшим.

Натхнення – поруч

Ідеї для картин приходять по-різному, – каже пані Ольга. Буває, щось побачила – і відразу намалювала. Іноді надихають якісь інші художники, книги, оповідання, іноді – музика.

– От мені сподобалася «Мелодія дощу» Бетховена – і я вже її собі уявила і намалювала на цю тему картину, – розповідає жінка, демонструючи одне зі своїх улюблених творінь. – Деякі з них мають назву, інші – безіменні. Якщо це наприклад просто букет квітів, то у такої картини зазвичай назви немає. Хоча історії їх появи різні. Наприклад, букет волошок я намалювала не просто так, а під керівництвом місцевої звенигородської художниці Людмили Власенко. Я ходила до неї на майстер-клас. Загалом, коли випадає можливість, хоч і не часто, намагаюся брати участь у пленерах для художників, переймати досвід, адже вчитися чомусь новому ніколи не пізно.

Ольга Марченко дуже любить подорожі. Каже – вони надихають. Малює вона маслом, бо акрилові фарби, зізнається, для неї трохи тьмяні. Але масляні в дорогу із собою не візьмеш. Тому коли бачить щось настільки вражаюче, що хочеться намалювати – просто знімає відео на телефон, і вже вдома, переглядаючи його, заново надихається і починає малювати. Так було із церквою Богородиці на Скелі, що у Которській затоці, в Чорногорії. Художницю вразив красивий пейзаж, який вона відтворила, вже повернувшись із мандрівки.

blank

Є й картини, на які надихає творчість інших митців, каже вона. Як от полотно із зображенням сонячного Провансу. Створене воно було під час карантину – коли нікуди не підеш, нічого не побачиш, залишалося тільки самотужки шукати натхнення. І воно знайшлося – у яскравій роботі французького художника-імпресіоніста, яку захотілося перемалювати.

blank

Є і картини, намальовані олівцем, наприклад, летючий Пегас – символ поетів.

– За олівець я теж беруся, хоч і рідко, і то, так би мовити змагаючись із сестрою. Вона в мене малює олівцем, створює 3D-картини. Ну, вирішила і собі спробувати, я що, гірше чи що, – сміється художниця.

blank

Є у доробку пані Ольги і картина, що символізує людську працю. Це – стомлена балерина.

– Як каже моя мама, дивлячись на цю картину – «Боже, яка вона худа». Зображуючи її, я хотіла показати, що будь-яка робота – нелегка і потребує зусиль. Що є не тільки «пурхання метелика по сцені», а й тяжкий закулісний труд, із горою стоптаних пуантів і втомою, – ділиться художниця.

Часто картини просять намалювати на подарунок. В основному це презенти рідним і близьким.

blank

– Часто просять щось намалювати, але не щось конкретне. Я сама коли малюю для когось, то намагаюся створити саме те, що підійшло б цій людині, – каже художниця. – Наприклад, остання моя подарункова картина була написана до татового ювілею. Я знаю, що він обожнює жовті троянди. От і намалювала йому букет цих квітів.

Сторінки павленківських садків

Крім художнього таланту, зовсім нещодавно Ольга Марченко виявила в собі потяг до письменництва. Хоча мрій про це ніколи не мала.

– Так мабуть мало трапитися, – міркує жінка. – Я сама родом із Городища, це сусідній район. І в нас там є місцевість, яку вже давно називають Павленкове. Люди кажуть, що там були «павленківські садки». А спитай хто такий Павленко –«ну, садівник». Усе, на тому інформація обмежувалася. І в один прекрасний момент мені захотілося дізнатися про цю людину більше, хто він такий, чим займався.

blank

Зазвичай, інформацію шукають в інтернеті, але в цьому випадку її там просто не було. Ользі Марченко довелося чимало часу провести за архівами, щоб із нічого знайти щось. Виявилося, що Павленко – не просто садівник, а особистість одного рівня із добре відомим Симиренком, який, до речі, теж родом із Городищини. Ба більше – вони були хорошими друзями і разом брали участь у сільськогосподарських виставках, заклали одночасно з різницею в один рік свої розсадники. Однак одного знають чи не по всьому світу, а про іншого почули лише зараз.

– Яків Павленко заклав перший на території України промисловий сад на терасах, на місцевості, яку називають Заяча Балка. Він закінчив Уманську школу землеробства і садівництва (зараз це аграрний університет). Виявляється, навіть у закладі майже нічого не знали про свого знаменитого учня, і мені було дуже приємно поділитися своїм доробком. Насправді він був непересічною особистістю, брав участь у виставках, мав нагороди, – каже Ольга Марченко.

Важливо встигнути

Про свою книгу пані Ольга говорить – «Я встигла її написати». Встигла тому, що їй вдалося знайти онука Якова Павленка, за рік до його смерті. На той час йому було 94 роки. Це був навіть не правнук, який лише чув про знаного родича, а внук, який знав про свого дідуся все. Чимало його спогадів якраз і лягли в основу книги, там же можна зустріти унікальні фото з сімейного архіву.

Робота над книгою тривала три роки. Вона так і називається – «Павленко Яків Трохимович – садівник і підприємець».

– Якщо Симиренко більше мав відношення все ж до науки, то Павленко був саме підприємцем. Після революції, коли його сади забрали до колгоспів, його не направили в Сибір чи Казахстан, а посилали на роботи по Україні. І де б не був, він закладав гектари садів – під Полтавою, під Харковом. Останнім став Крим. Заїхали туди за місяць до початку війни. Павленкові тоді було близько 70-ти. І саме там він і помер від голоду. Для мене це був шок. Як так – за всю свою працю таке отримати і так закінчити життя? – ділиться враженнями пані Ольга. – Це ж не Голодомор 33-го. Коли зайшли в будинок, там було тільки два кілограми борошна, але їх із дружиною це не врятувало…

blank

Чи хоче ще писати, Ольга Марченко поки не знає. Каже – якщо трапиться ще якась цікава і вражаюча історія, як це було з Яковом Павленком, то чому б і ні. Поки що ж вона розвозить книги по навчальних закладах, ділиться своїм доробком із земляками. Щодо картин – можливо, в майбутньому і зробить виставку,однак поки вони прикрашають лише її робочий кабінет. Колегам подобається, завжди питають, чи є щось новеньке.

ПАТ «Черкасиобленерго» пишається своїми талановитими працівниками та бажає натхнення і подальших творчих звершень!