Самогонку у нас гнали завжди: хоч при Лєніні, хоч при Горбачові, хоч при Зеленському, але нікому не кажіть, бо то тайна. Кілька історій на підтвердження цього незаперечного факту з Черкаських ЗМІ наводити краєзнавець Борис Юхно.

blank

САМОГОННІ ОСТРОВИ (“Акцент”, 2016 рік, Борис Юхно)

Кримінальний дух українських сіл і містечок середини 1920-х вичерпно та дотепно відтворено у чудовій кінострічці “Зелений фургон”. Але Черкаси – не Одеса з околицями. Може тут не грабували, не гнали самогонку й не тягли все підряд, що погано лежало? Та де там!

Найнебезпечнішими вважалися тракти ірдинськими болотами. У цьому районі довго діяла банда з 30 – 35 осіб. Більшість її членів удень займалися мирною селянською працею та навіть числилися активістами, а із сутінками виходили “на широку дорогу”. Остаточно ліквідували розбійників аж під зиму 1924-го.

На дніпровських островах варили “зілля” самогонщики. Особливо густо заносило з Кабанівки і Спорного навпроти Червоної Слободи, що тепер затоплені. Зо півтора десятки хвацьких хлопців не знали перепочинку ні вдень, ні вночі, успішно поєднуючи розбій та гуральний промисел. Банда грабувала кооперативи, церкви, непманів, просто подорожніх, що прямували до млина чи на пристань Полісної. Щоб ліквідувати зграю, яка вкінець затероризувала місцевий люд, міліції довелося створювати агентурну групу. Під виглядом покупця великої партії самогону одному з її членів вдалося потрапити на місце. Там він з’ясував, що верховодить “організованим злочинним угрупуванням” такий собі “батько Григорій”, а на підхваті у нього завжди до десятка “бойовиків”. Решта відпочивають у куренях чи щупають собі на кишеню десь у Черкасах.

Із секретної поштотелеграми міліціонера Кіркова до Київського губкому ГПУ відомо, що із застосуванням зброї банду блокували в одному із кабанівських урочищ. Відрізані водою, “григорівці” здалися. “Одночасно затримано три коняки”, – повідомив оперативник і додав, що “вилучено 175 відер закваски, а готову горілку – 370 відер – знайшли прикопаною у бутлях аж на Спорному”. Вже на дачах Корзачина виявили “виробку самогону на повному ходу” та, зрештою, “вкупі з повозом і конякою громадянина села Мутихи (нині теж під водою) Попенка Грицька, 55 років, двоє його синів з рушницею і обрізом встигли зникнути”. Саме цей Попенко й виявився “батьком Григорієм”.

САМОГОННИЙ АПАРАТ ХОВАЛИ У СВИНАРНИКУ ПІД ПОРОГОМ (“Газета по-українськи”, 2008 рік, Олена Чебанюк)

“Гнати самогон масово почали наприкінці 1960-х, – згадує 56-річний Микола Семиног із Великої Димерки під Києвом. – Людям трохи попустило, продукти з’явилися, і село почало пити. Пам’ятаю, на весіллях самогонку пили гранчаками 200-грамовими, навіть зараз так не п’ють. Потім стали менше пити. Але за Горбачова знову почали багато гнати та пити”.

Проти самогонщиків років 20 – 40 тому міліція та сільська адміністрація влаштовувала постійні рейди. Якщо знаходили, самогонку й апарат конфісковували. Могли покарати штрафом до 300 карбованців, роком позбавлення волі або виправними роботами. При повторному затриманні самогонщикові загрожувало до двох років позбавлення волі.

– Мені одна жіночка з Олевського району розповідала: тільки вигнали самогонку, аж тут на поріг участковий, із сільради й учителька – понятими, – продовжує Семиног. – Вона апарат у піч сховала, а самогонку поставила у відрі біля печі, коло відра з водою. Смердить у хаті самогонкою, а знайти не можуть. Участковий каже: “Манько, дай водички попити”. Підходить, зачерпнув кружкою, випив, і пішли вони. На другий день приходить: “Манько, а налий мені дві пляшки, така вона в тебе добра. Якби погана була – їй Богу штрахванув би”.

– Баба Калачиха в нас була, – згадує етнограф, 42-рівний Олексій Доля із села Плішівець Гадяцького району на Полтавщині. – Прийшла до неї міліція – хтось із сусідів здав. Знайшли. “Бабо, а де апарат?”, – питають. А вона: “Та нема в мене. Я йшла у лісі. Лежить апарат і записочка: “Де взяв, там і положи”. Я взяла, вигнала горілки і на місце однесла і положила. Підіть подивіться, мо’ й зараз там лежить”.

Марія Абрамова, 57 років, із Зінькова на Полтавщині розповідає, що в них кожен мав свій апарат. Якщо позичали, то лише в найближчих родичів:

– У сестри чи брата, ну в крайньому випадку – в куми. Гнали переважно вночі. А до міліції “стучали” свої ж, сусіди. Шукала міліція скрізь: і в корівнику, і курнику, і в хаті, і в коморі. А от у свинарнику чогось не шукали. То там і ховали – під порогом закопували.

Брагу для самогону робили з усього, що бродить, тобто містить глюкозу. Використовували цукровий буряк, картоплю, сливи, абрикоси, аличу, груші, смородину, шовковицю, кукор, варення, повидло, мед.

– За Брежнєва самогонку гнали навіть із цукерок – “подушечок”, “горошку”. А зараз небезпечно, бо стали добавлять туди всяку гадость, – каже Марія Абрамова. – Але сама корисна і добра – із березового соку. На емалірувану 30-літрову виварку брали 300 грамів дріжджів, 2 – 3 кілограми цукру. Ставили в тепло і за 10 – 14 днів воно вигравало. Ще хароша з томатної пасти. Брали її один літер на 30 літрів води, півлітра пива і 10 кілограмів цукру. Колись замість дріжджів клали хміль. Він корисніший, і голова від такої самогонки не болить.

Найпопулярнішою була горілка з цукрових буряків – “бурячанка”, “бурячиха” або “три гички”.

– Буряки терли на тертушку, – веде далі жінка, – накладали в бак, а півчавуна треба порізати кружочками і зварити у воді. Цим залити потерті буряки, додати півкіло дріжджів. Але грає довго – три тижні. Є ще самогонка з гороху, “вітряна” називається. Вона виграє днів за десять.

У 1970-х умільці пристосували до виготовлення самогонки пральну машину. Сировина в ній постійно перемішувалася, процес бродіння скорочувався до трьох днів.

*Цей, як і всі інші матеріали, скорочений. Але запропоную до нього ще “контрольну” зноску.

МІЦНІСТЬ САМОГОНУ ПЕРЕВІРЯЛИ “НА ЯЗИК” І “НА БАМАЖКУ”

Чи готова брага до перегонки, дізнаються кількома способами. “На сірник” – піднести сірника до рідини: якщо згасне – не готова, ще грає, якщо горить – готова. “На смак”: якщо солодка, то ще не готова, гірка – дійшла до потрібної кондиції. “На вухо”: якщо “булькає та стріляє” – значить процес бродіння не закінчився, якщо тихо – можна пити.

Перша порція вигнаного самогону найміцніша, називається “первак” (найперший з першого, грамів 200, як правило беруть “на розтирання”). Далі міцність горілки падає, тому весь вигнаний самогон зливають і змішують. Зараз його міцність вимірюють спиртометром. Раніше пробували “на язик” і “на бамажку”. Якщо намочений у самогонці папір не горить – переставали гнати. Ті, хто гнали на продаж, аби слабша самогонка сильніше вдаряла в голову, до браги “для дурі” кидали резинові чоботи та калоші, карбід, курячий послід, тютюн.

Якість самогону також залежить від системи очистки. Найчастіше використовували декілька кристаликів марганцівки: за кілька днів рідина світлішала, а на дні збирався чорний осад. Використовували також липове та березове, а то й аптечне активоване вугілля, марлю, вату, промокальний папір.

БІЛОЗІР’Я – ЦЕНТР САМОГОНОВАРІННЯ ЧЕРКАЩИНИ (“Нова Доба”, 2004 рік, Юрій Дубрава)

*Це лише розділ з цілого газетного розвороту, і на те схоже, що по самогонці в місцевій періодиці так по-взрослому ніхто ніколи не виступав. Ретроспектива, аналітика, тенденції… А допоки слово не взяв Юра (Юра, наше вам здрасьтє!), – почутий колись анекдот. Але таке цілком могло трапитися насправді, тож не знаю, чи не бувальщина часом.

Якийсь чоловік, вперше опинившись у Білозір’ї, тихенько питає зустрічну жіночку, де можна самогонки купити. Вона: “А от поверніть за угол на вулицю, де побачите двір із зеленими ворітьми – то там”. Чоловік робить кілька кроків, визирає і тихо офігіває: на всій вулиці – суцільні зелені паркани і ворота. “Так а…” – “Так отож…”

Нє, мабуть таки завтра продовжимо, бо то вже текстовий передоз буде. Гарного дня й не пийте теперішньої самогонки, вигнаної невідомо з чого з чого й ким. Гірше, що зараз те саме можна сказати й про злу половину цілком легального магазинного алкоголю.

Далі буде…