Чому не “Свято-Миколаївська церква”, традиційно? Храм – тому, що це, як відомо, будівля, де відбуваються богослужіння. Але це ще й щорічне громадське свято у ній у день вшанування святого, на честь якого названо місцеву церкву, або ж день її освячення. Никольську церкву освятили 19 грудня 1864 року, тож власне – храм. Який якраз зараз міг би мати вже 155 літ власної історії, що для таких будівель не надто й багато. Міг би, якби 3 червня 1946 року вона остаточно не перетворилася на купи цегли й пороху. А Никольським храмом, Никольською церквою її називали парафіяни. Соборно-Миколаївською, Свято-Миколаївською – вже в ретроспективі, за років незалежності. Розпорвів чергову черкаську цікавинку краєзнавець Борис Юхно.
Колись я про неї розповідав, тому лише доповнення. Звісно, Никольська – то “оплот русской Веры и Самодержавия”. Інакше, тоді і тут, просто бути просто не могло.
“Немає нічого дивного, – згадував черкаський краєзнавець Степан Нехорошев (роки життя 1897 – 1988. Наприкінці 1950-х передав у архіви Москви, Ленінграда, Києва, Львова, Полтави близько 15 тисяч машинописних сторінок і лише 539 – до Черкаського краєзнавчого музею), – що в особливо урочисті дні на дверях храму стояли городові й не пускали простий люд у переповнений міськими чиновниками, купецтвом та їхніми великими сім’ями, собор. Саме Никольський найбільше уособлював вірнопідданські почуття Вірі, Царю, Вітчизні.
Постійні відвідувачі собору, парафія якого налічувала 6 тисяч душ, пишалися своєю причетністю до Союзу руського народу. Праворуч від Царських врат було встановлено знамено Союзу, зліва – його символ: шите золотом знамено Архангела Михаїла. Біля цих знамен завжди розташовувалися найвищі чини вірних Царю і Вітчизні та найповажніші місцеві купці, які найбільше жертвували на храм. Особливо урочисто тут відзначалися царські дні: тезоіменитства, пам’яті померлих з царської фамілії. Тоді тут можна було побачити увесь цвіт місцевого вищого світу. Сам пан голова міської управи Михайло Куліш був певний час старостою храму”.
Що то за Михайло Куліш, мені, чесно кажучи, невідомо. Знаю, що Марко Степанович Кулеш, домовласник і підприємець, з 1910 по 1918 рік чотири рази обирався міським головою (термін перебування на посаді тоді регламентувався двома роками). За радянських часів про нього якщо й згадували, то як про “реакціонера з чорносотенними поглядами”. І ні слова про те, що за його головування, швидко та здебільшого “внутрішнім ресурсом” (окрім, хіба, фінансування будівництва гілки залізниці), Черкаси досягли найбільшого економічного розвитку.
Початок кінця Никольського припадає на початок 1930-х Причина – відкриття поруч педагогічного інституту. “Это невозможно. Это затрудняет нормальную работу последнего”: 517 підписів містян – і 1932-го із собору знімають куполи, приміщення стає господарським складом.
В такому стані – наступні 10 років. Чий снаряд влетів у собор 1943-го – невідомо, але 20 лютого 1945 року спецкомісія ухвалює акт про знесення: “существующее помещение Соборной церкви фактически не существует, есть лишь отдельные стены, не соединенные между собой, имеющие многочисленные трещины и угрожающие обвалом, что может стать причиной нещастных случаев”.
Першу спробу підірвати залишки храму здійснили 6 квітня 1946 року. О 16.00 сапери підірвали п’ять снарядів, але ефект від того був незначним. Те саме – 24 травня. І лише з третього разу, 3 червня, коли вибухову міць подвоїли а “остолопами” керував начальник гарнізону в чині генерал-майора, бажаного ефекту було досягнуто.
При цьому, як зафіксовано у схвильованому зверненні до Міносвіти УРСР ректора педінституту, у корпусі повилітали всі вікна, чим закладу було завдано значних матеріальних збитків.
Навесні 1947 року церковну територію, а то увесь квартал до Урицького (Хрещатика), остаточно зачистили “на користь базару”. Ще через 10 років тут розпочалося спорудження Будинку Рад. І… несподівано Никольський знову нагадав про себе.
Все банально: якось у ківш бульдозера потрапив типово-ужитковий глиняний горщик середніх розмірів. І звісно ж, у ньому був скарб. Усього близько трьох кілограмів російських срібних монет ХVІІІ – ХІХ століть. До вечора про знахідку знало все місто. Ще за тиждень розповідали про пуд золотих червінців і коштовного каміння. Як і про те, що до приїзду міліції більшу частину скарбу вкрали будівельники.
КОМЕНТАРІ