Нещодавно на сайті «Експрес» було опубліковано інтерв’ю із добре знаним в Україні письменником, політичним діячем Василем Шкляром. Василь Миколайович один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників. Деякі літературні оглядачі називають його «батьком українського бестселера». Твори Шкляра перекладено англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською мовами тощо.

Нагадаємо, що рішенням Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка Шкляр був визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року, але письменник відмовився її отримати у знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника.

Василь Шкляр – наш земляк, народився у селі Ганжалівка Лисянського району. У червні цього року Василь Миколайович відзначатиме свій 70-літній ювілей…

– Василю Миколайовичу, за вашими прогнозами та відчуттями, чого нам усім чекати від 2021 року? Від того Бика, що вже б’є копитом землю у дворі…

– Людина влаштована так, що постійно живе сподіваннями, і ці сподівання, певна річ, пов’язані лише з чимось приємним. Через те ми самі підганяємо час: ох, швидше б минув цей високосний рік, чи швидше б минула зима, чи скоріш би настала відпустка… А потім, звісно, нарікаємо на цей-таки час, що він збіг так швидко і непомітно. Це неправильно, але й змінити свою природу нам важко. В тому сенсі, щоб “жити на повну”, як каже реклама, і в темні часи. А вони, ці темні часи, триватимуть і 2021 року.

– Про що саме йдеться?

– Маю на увазі суспільне українське життя з його кричущими деформаціями: соціальні кривди, тобто нечесний розподіл суспільних надбань, майже узаконена корупція, економічна дистрофія, параліч правових механізмів тощо. І от на додачу до цього свавілля з’явилася ще й пандемія, яка дошкулятиме нам і в 2021-му. Біда ще й у тому, що українці, здається, призвичаїлися до безглуздя, яке пронизало всі сфери нашого життя. Жахливий синдром…

За такої ситуації у країні все залишатиметься, як і було, а це означає, що кожному з нас доведеться брати за роги того Бика самотужки. Тобто й далі торувати свій шлях на полі смиренності, покладаючись лише на власні сили й фортуну. Лишається тільки побажати, щоб ця фортуна підморгувала нам усім у новому році.

– Не можу не поставити запитання, яким вас, мабуть, останнім часом “тероризують” читачі: коли слід чекати нового роману від Василя Шкляра?

– О, це дуже складне запитання. Відповім назвою однієї з моїх книжок: “Треба спитати у Бога”. Зізнаюся, що під час пандемії я несподівано для себе зробив одну п’єсу, але про неї теж не хочу говорити. Це вже прерогатива театрів.

– Після екранізації “Чорного Ворона” режисери не зазіхають на інші ваші твори?

– Режисери зазіхали на всі мої романи, починаючи ще з “Ключа”. Інша річ, що не складається з достатнім фінансуванням цих проектів. Так я ще років двадцять тому розірвав уже готовий контракт на екранізацію того ж таки роману “Ключ”, що його мав знімати тепер відомий режисер Мирослав Слабошпицький. Через малий бюджет. Потім цей роман хотіли екранізувати Олег Бійма, Аркадій Микульський, але теж бракувало коштів.

Ви скажете, що останнім часом українське кіно суттєво підтримувала держава, але ця манна небесна пролетіла повз мене. Навіть “Чорного Ворона” було знято фактично без державної підтримки. Лише завдяки талановитій знімальній команді (режисер — Тарас Ткаченко, у ролях — Тарас Цимбалюк і геніальна Наталя Сумська) екранізацію було врятовано за мізерні 20 мільйонів. Хіба це бюджет для історичної драми?

А тепер говорити про повноцінне фінансування таких проектів ще важче — тут і “переоцінка цінностей” у вищих ешелонах влади, й економічний занепад, і та ж таки пандемія. Скажу лишень, що підписано контракт на екранізацію роману “Самотній вовк” (“Елементал”), але це теж далеко від державної опіки.

– Чи маєте якісь приховані таланти, про які хотіли би розповісти, але не випадало нагоди?

– Іноді я компоную музику. Але не записую, бо не знаю нотної грамоти. Колись, ще в студентські роки, проживаючи в Єревані, я намугикував собі дивні мелодії, які мене час до часу навідували. Але зафіксувати їх ніколи не виникало бажання. Це щось дуже інтимне. Хоча тепер мені здається, що якби я не займався літературою, то, можливо, поставився б до цього серйозніше.

– Ви не раз розповідали про своє багаторічне захоплення рибальством. У вас воно “прокидається” лише влітку чи й узимку ви готові мерзнути на льоду заради доброго улову?

– Ні, взимку не рибалю принципово. Досвідчені ловці запевняють, що зимова риболовля значно азартніша за літню. Тому я боюся, що коли присяду ще й на крижану ловитву, то в мене не залишиться часу ні на що інше.

– Василю Миколайовичу, як би ви продовжили речення: “Ніколи не думав, що…”?

– Ніколи не думав, що в Україні так важко буде дочекатися президента, з чиїх рук не соромно прийняти Шевченківську премію.