Очільники Черкас розповіли фронтові історії своїх дідів-прадідів (Фото)

До Дня пам’яті і примирення 9 травня очільники Черкас поділились у “Фейсбук” воєнними історіями своїх дідів та прадідів. Цей флешмоб організувала Черкаська міська рада, щоб зберегти у пам’ять про містян, які на різних фронтах воювали за мир на рідній землі.

Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко:

“У День пам’яті та примирення та у День Перемоги над нацизмом в Другій світовій війні кожен згадує свою історію… Трагічну історію війни, яка вторглася в кожну українську родину.
Світла пам’ять моєму діду – Нерубайському Купріяну Івановичу, який героїчно захищав нашу землю під час Другої світової війни.
Він був мобілізований у 1944 році рядовим, але додому так і не повернувся. Пропав безвісти у вирі жорстокої кривавої бійні. Так бабуся залишилась молодою вдовою, її донька, моя мама, зростала сиротою, без чоловічої, батьківської підтримки, а ми з братом так і не побачили дідуся, та не почули його мудрих розповідей…
Скільки років минуло, а це ще й досі болить….
Вшановую пам’ять кожного, хто ціною власного життя виборював свободу, захищаючи нашу землю від нацизму.

Перший заступник міського голови Черкас Сергій Тищенко:

“9 травня для мене є днем пам’яті. Не лише світової й загальнонаціональної, а пам’яті кожної родини, пам’яті кожного з нас. Війна, що закінчилась 76 років тому, так чи інакше залишила свій відбиток на долях мільйонів сучасників і їхніх нащадків. Ми досі чуємо її відлуння болем втрат рідних і гіркотою розлуки з близькими.
Моя родина не виключення: кожна її гілка була уражена Другою Світовою.
Два прадіди, Іван та Степан, дідусі моєї матері, пройшли фронтове пекло.
Іван – воював цілих 6 років: у 1939 році був призваний на Фінську війну, після чого без перерви і відпочинку продовжив воювати на фронтах Другої Світової. У 1942 потрапив у німецький полон, дивом звільнився і знову став до зброї. Пройшовши довгий і тяжкий шлях, він не дочекався перемоги: в одному з боїв йому відірвало ногу, й пролежавши в госпіталі 4 місяці він помер ще до омріяного завершення війни. Сиротами залишились 7 дітей, яких моя прабабуся всіма правдами, кров’ю і потом підіймала на ноги у голодні післявоєнні роки.
Степан також більше не переступив порогу рідної хати, і ніколи й не побачив своїх трьох дітей. Він походив із розкуркуленої родини, на війні потрапив у німецький полон, а по завершенню опинився у США. Повернення додому без сумнівів загрожувало б йому клеймом «неблагонадійного» й репресіями, а для близьких обернулось би роками поневірянь. Можу лише уявити з яким болем і каменем на серці прадід мусив поховати себе заживо для своєї сім’ї заради її блага. Довгий час близькі вважал його загиблим, і лише майже через 25 років після закінчення Другої Світової він знайшов можливість зв‘язатись з рідними. Другу частину свого життя Степан провів у Нью-Йорку. Проте у цій вимушеній еміграції завжди намагався утримувати зв’язок з українством: брав активну участь в житті діаспори і своєї релігійної громади – сповідував РУНВіру, шанував релігію наших предків дохристиянських часів.
Справжньою дитиною війни стала моя бабуся Надія – матір мого батька. Вона народилась у німецькому концтаборі. Її батьки, українка Мотря і білорус Устим, познайомились там же у концтаборі – їх долі перетнулись серед пострілів і бомбардувань. Цьому коханню і родині судилось бути! Дивом стало не лише її народження, а й те, що у тих нелюдських умовах вдалось вижити немовляті й породіллі. Після звільнення вже всі втрьох вони повернулись на понівечену війною Черкащину. Їм було байдуже на важкі умови: головне, що вони нарешті вдома! Перший час, не маючи навіть даху над головою, поки відновлювали хату і садили город, із маленькою дитиною жили у виритій власноруч землянці. Згодом стали на ноги, виростили дітей, прожили довге життя. Все це стало можливим лише тому, що найтяжчі випробування вони долали у взаємній підтримці, маючи за найбільші цінності людяність і любов.
Ці історії – моя Пам’ять. Кожен з цих людей – мій особистий Герой. Вони воювали, помирали і виживали заради своїх дітей, заради мене, заради моїх дітей і їх нащадків. Політичну оцінку хай дають фахівці, а для нас, навіть з перспективи часу, Друга Світова – це особисте: про страх і сміливість, любов і розлуку, біль і радість. Це історія передусім наших рідних – їх долі, нездійсненні мрії, втрати, випробування. Історія не геополітичних здобутків, а маленьких особистих перемог, найбільшою нагородою яких було життя. І найбільша шана та найкраща вдячність, яку ми можемо їм виявити це продовження життя: гідного, щасливого, чесного – такого, яке б хотіли прожити вони, але не змогли. Такого, про яке вони мріяли для нас – прийдешніх поколінь”.

Заступниця міського голови Анастасія Чубіна:

“На жаль, за свого життя я застала лише свою прабабусю – Чубін Тетяну Петрівну. Вона була круглою сиротою і прожила дуже нелегке життя, але вона була для мене уособленням добра і любові.
Вона часто розповідала історії, які пам’ятала ще з воєнних років. Розповідала, як дивом залишилася живою, як готувала обіди для полонених солдат.
Щоразу я малою уявляла це і переживала наче знову і знову.
Її чоловік – мій прадідусь – Чубін Дмитро Матвійович звільняв Європу і в лютому 1945 року був нагороджений Орденом Червоної Зірки за п’ять підбитих ворожих літаків. Він єдиним з трьох братів повернувся з війни живим. Його рідний дядько – Гришко Василь Никифорович – пройшов піхотинцем всю війну, розписався на стіні рейхстагу і згодом отримав всі можливі нагороди найвищого рівня.
Батьки по ліній моєї бабусі також пройшли всю війну. З її розповідей пам’ятаю, що вони навіть переховували пораненого десантника на своєму горищі.
Мій прадід – Махарина Яків Євменович був начальником штабу Чигиринської комсомольсько-молодіжної підпільної організації, а прабабуся – Махарина (Охріменко) Олександра Онисимівна – зв’язковою партизанського загону.
Тоді малою, слухаючи ці історії, я могла лише в своїй уяві малювати ці сюжети і навряд чи думала, що в країні, в якій я житиму, багато років може йти справжня війна…
Низький уклін і шана всім, хто боронив і боронить кордони і суверенітет нашої України всіх років!
Дякую за мирне небо над нашими головами!”