Нещодавно Золотоніська міська рада та Черкаська обласна організація НСПУ заснували літературну премію ім. Івана Дробного – талановитого поета, прозаїка, педагога, почесного мешканця Золотоноші (1931–2018). З метою популяризації його спадщини, збагачення гуманітарного простору Золотоніщини та України, заохочення митців до творчої праці з 1 вересня 2020 року оголошено конкурс на здобуття літературної премії. Премія присуджується щорічно в трьох номінаціях – «Поезія», «Проза», «Музичне мистецтво» – за високохудожні поетичні або прозові (в т. ч. мемуарні, спогадові) книги, в яких обстоюються національні й загальнолюдські морально-етичні цінності (шанування роду й родини, рідного краю, Вітчизни), а також музичні твори за поезіями І. Дробного.

Серед номінантів на премію і книга прози відомої письменниці, літературознавця, педагога Валентини Коваленко «Втеча». Про її прозу у свій час захоплено відгукувалися Микола Негода, Василь Захарченко, Ніла Зборовська, Володимир Поліщук… І сьогодні повістю про рід, родину, сільську Україну («Копанка в бережині») зачаровуються читачі. Серед  «захоплених»  – знані письменниці Марина Павленко і Катерина Вербівська.

Марина Павленко: «Прочитала Валентинину «Копанку в бережині» з книги прози «Втеча». Як же цікаво, запахущо, смачно, яскраво! Я прям наче сама пережила це все. Аж моє власне сільське дитинство перед очима промайнуло. Хоч росла я в іншому часі, але якісь фрагменти збігались. Надто ж ота дитяча конкуренція з “я перша!”, “повернись до мене передою!”, коли ростеш із сестрою, майже одноліткою, але мусиш бути “старшою”!

Тут і трагедія роду: минулих поколінь, вигаруваних у тяжкій праці, часто без просвітку, в голодоморах, репресіях та війнах (і все одно ж знаходиться сила казку розказати!). І – покоління, яке підростає. Чого варте бодай те, що сільську дитину, просяткнуту наскрізь українським духом, в “Смєлі” почали вчити па-рускі і зробили з неї “двієчницю” (героїню це, може, тільки зробило сильнішою, а скільки ж особистостей так поламали)! І ті предківські знання, знахарські вміння тощо: воно ж передавалось віками, а тут за одне століття все знищилось до кореня, тільки й зосталось ще – що в таких-от спогадах!..

І те все мовне багатство, вся безпосередність народу: “попові яйця”, “коцюбко-голубко…”, – я зачитувала найцікавіші фрагменти своїй доньці і ми разом і захоплювались, і сміялись (до речі, “гарбузи, гарбузи, ростіть великі, як…” – це що ж там аж за слово таке далі, що інші слова авторка вживала без церемоній, а на цьому “спіткнулась”? Ми добирали-добирали риму – нічо достойного не дібрали!). Досі цитуємо окремі вислови: ну як же влучно! Зупиняюсь, бо таки почну розбирати на цитати і відгук піде по другому колу.

Я не прихильниця високих слів, але тут так і хочеться сказати: захоплення, уклін і повага! Словом, дуже-дуже!!!»

Катерина Вербівська: «Із усього творчого огрому будь-якого автора ми найчастіше виокремлюємо найновіше, найсвіжіше. І це природньо, бо враження ще нуртують у душі. Ось так і сьогодні, прочитала «Копанка в бережині, або такий мій рай» Валентини Коваленко і хочу поділитися настирливими емоціями про прочитане. Хоча справедливо буде зізнатися, що зараз пишу і трішки буксую, бо… бо ніколи не напишу краще, ніж уже написано самою Валентиною Михайлівною: «Блакитний їжачок миколайчика щемливо щетиниться в моїх почуваннях, стрибожиться зблідлий дзвоник – викалатує по душі. Барвінкова свіжість холоне в грудях безповоротністю». Ох же ж і мова!.. Насолода!.. Але штовхає нестерпне бажання поділитися і догукатися до вас, щоб не зволікали, а швидко бралися за читання, адже так солодко ставити знак дорівнює між кожним, написаним Валентиною Михайлівною словом, і своєю душею. Читала, як ніби вдивлялася у саму себе і солодко й щемко було душі від чесного, довірливого слова. І не просто читала «Копанку в бережині,..», а ніби перечитувала саму себе, адже все те «…просто переселилося в мої спогади». І герої, і сюжети оповідки так легко вживляються в пам’ять, що миттю оживають власні спогади пережитого і ще довго після прочитаного зберігаються в душі на рівні невідтеплілої або невідболілої емоцій.

Спершу банкетує на серці від «…шамкотіння гусячим крилом біля підпіччя (замітає!)» (це про бабусю), «елегійного муркотіння кота на припічку» таке аж надто рідне, що хочеться додати своє: «легенько колошматить тишу в хаті розмірене і завжди таке таємниче поцокування ходиків із гирею у формі шишки, на верхній частині яких бешкетують намальовані ведмежата із відомої картини Шишкіна». А потім отямлююся, але знову стає тепло від спогаду, що і мене взимку накривали розкішним кучерявим кожухом «…шурхаю глибше під кожух, вдихаючи задоволено запах його вовни».

І тому впевнена, що «Копанка…» – це не повість, це – оригінальна машина часу, яка магічно перетинає часопростір і ти уже належиш сам собі і ростеш в координатах своєї пам’яті. Але це ще і вся та звичаєва Україна, яка подарувала кожному із нас майбутнє. Тут і традиції, на яких ми зростали, і уроки любови, з якими ми дорослішали, і багатство мови, якою ми ущедровували і ущедровуємо свою долю і кодуємо майбутнє собі і прийдешнім поколінням. Стільки див і чудес вигулькує із пам’яті разом з привідчиненою скринею, про яку пише Валентина Михайлівна. А пісні… Як бабусі тихенько співали, коли вошколупилися біля латочок на фартухи чи шкарпетки. Як хрестили двері, вікно та подушку на ніч і «магічним шепотом молитви заповнювали дитяче тільце незбагненною приємністю…» Це ще і ті повні пригорщі доброти від щедрої людини для всіх маргіналів у нашому непростому міжчассі. Щоб відбулися, щоб збулися, щоб утвердилися!

А далі долі у бабусь трішки різняться, але однаково, ніби батогом по душі, хрестяться спогадами про розкуркулювання, голод 32-33, 47, холодні 50-ті, безрадісні 60-ті. Спливає в пам’яті бабусина пенсія 9, а потім 12 крб. Долі… Долі… і свята пам’ять про них.

Тут можна писати ще і ще, але краще прочитати «Копанку…» щоб і самому збудувати власний рай.

Тема любові, помножена на відповідальність за кожне слово, – ось, напевно, і є та основна характеристика, яка означує творчість Валентини Коваленко. Але відповідальність не тільки за себе, а і за кожного з нас, адже читаєш і вчишся бути надійною, щедроплідною гілкою на дереві свого роду…»

Подання творів на здобуття премії триває до 15 листопада. До 15 грудня – громадське обговорення творів-претендентів. Визначення лауреатів – до 25 грудня. Вручення премії відбувається в Золотоноші до 16 січня – дня народження Івана Дробного.