Переселенку із Лисичанська Олену Алтишину початок повномасштабного російського вторгнення зустрів дорогою на роботу. Саме тоді вона почула перші вибухи у місті. Згодом разом із родиною переїхала у Черкаси. Свою історію Олена розповіла для сайту “Про все“.

blank

«Перші дні війни ми залишалися у своїй квартирі. Коли чули сирени, то спускалися у підвал. Становище ускладнювалося тим, що у нашому мікрорайоні не було води, світла та газу. Наприкінці лютого російська ракета зруйнувала сусідній будинок, тому ми разом із мешканцями нашого дому забирали тих людей до себе у квартири. А вже у березні наш район почали регулярно обстрілювати ракетами. Залишатися там було небезпечно, тому ми переїхали в інший район. Там також не було води та газу, а от світло вмикали за розкладом, у певні години», – розповіла Олена Алтишина.

blank

Ситуація з продуктами у Лисичанську була надскладною: 5 літрів води — 75 гривень, пляшка соняшникової олії — 150 гривень, а ціни на м’ясо від 300 гривень та вище.

«Продукти доводилося добувати, оскільки їжа в місто надходить тільки із гуманітарної допомоги, або якщо хтось щось привезе. Одного разу вдалося домовитися із волонтером, щоб він привіз 10 каністр води по 5 літрів за 40 гривень, і то це було майже «по блату», — зауважила пані Олена.

Станом на 1 квітня більшість будівель по всьому місту вже були зруйновані бомбардуваннями. Тому родина вирішила евакуюватися із Лисичанська та поїхати до родичів у село у Дніпропетровській області. Маршрут був протяжністю близько 250 кілометрів.

blank

«Туди ми добиралися майже весь день, рано виїхали й ввечері були на місці. Тільки на одному блокпосту нам довелося чекати близько 3 годин, з якої причини – нам не пояснили. А вже на інших блокпостах були помірні черги, всі хлопці були переважно із наших регіонів: Лисичанська, Сєвєродонецька, Щастя, тому ставилися із розумінням. І завжди запитували: «Як там Лисичанськ? Ще тримається?», — пригадує Олена.

На новому місці родина пожила 3 дні і вирішили їхати далі.

«Дніпропетровська область межує із фронтовими Донецькою та Запорізькою областями, ми продовжували здригатися від свисту та вибуху ракет. Тому 4 травня ми звідти переїхали у Черкаси», – пояснює жінка.

blank

У Черкасах родину зустріли знайомі. Нагодували та прихистили на деякий час у себе. Пізніше Олена із сім’єю переїхала у квартиру, яку знайшли через рієлторів. Олена розповідає, що в Черкасах її родині подобається все. Особливо цінує тишу. До душі ж найбільше припали широкі вулички міста та піший бульвар Шевченка. Також сучасні дитячі майданчики й велика кількість садочків та шкіл у місті.

«Поки залишаємося у Черкасах, а там далі видно буде. Не втрачаю надії, що наші райони якнайшвидше визволять, ми повернемося до себе і почнемо все відбудовувати. Виїжджали зі сльозами на очах, кожен сумує за своєю домівкою, в гостях добре, але дома завжди краще», — говорить Олена Алтишина.

Жінка розповідає, що попри регулярні та потужні обстріли багато людей досі залишаються у Лисичанську, серед яких і її рідні.

«У мене там залишилися дві сестри: в однієї вже квартира без вікон, а в іншої в будинок два рази прилетів ворожий снаряд. Деякі люди залишаються, щоб захистити вцілілі квартири від мародерів, залишаються і ті, хто тримає худобу на приватних секторах».

blank

Олена не має зв’язку із рідними, які залишилися у Лисичанську. Якщо комусь одному із жителів вдасться відписати, то переказують ситуацію по районах: куди що прилетіло, що вціліло, а що – ні.

Лисичанськ – стратегічне місто в Луганській області, розташоване серед лісів та гігантських вугільних шахт, яке намагаються захопити росіяни. Війна прийшла у Лисичанськ ще у 2014 році тоді місто було окуповане 3 місяці. Проте з початку повномасштабного вторгнення мирний український Лисичанськ почали бомбардувати з більшою жорстокістю та цинічністю.

«У 2014 році не було таких прямих попадань та і кількість ракетних обстрілів, була значно меншою. У моєму районі у 2014 році тільки в один будинок потрапила ракета, а зараз на околицях – 90 відсотків зруйнованих будинків, немає нічого вцілілого. Що буде далі – невідомо», — каже переселенка.

Владислава Корецька