30-річна Ірина Балан до повномасштабного вторгнення росії мала щасливе життя у Бердянську на Запоріжжі. Однак тепер воно змінилося кардинально. Історію жінки розповідає видання “Вісті Черкащини“.

Ірина розповідає, що із рідного міста вирішили їхати, коли зрозуміли, що майбутнього в окупації – не має. Тікали, в першу чергу, через двох маленьких дітей: 7-річну Варю та 3-річну Настю. По дорозі на них чатувала купа ворожих блокпостів і шлях, яких раніше вони долали за кілька годин, довелось їхати усі 12. Спочатку зупинилися у Миколаєві. Та, поживши кілька днів під звуки вибухів та літання ракет, зрозуміли, що і тут малечі не місце. У Тальному ж були якісь знайомі, і з квітня сім’я Ірини мешкає на Черкащині.

За словами Ірини, раніше вона працювала провізором, та коли пішла в декрет, їй захотілось спробувати себе в чомусь іншому. Вона почала вивчати нутриціологію. Обрала це спрямування, тому що вбачає у цьому свою місію – допомагати людям слідкувати за своїм здоров’ям. На своїй попередній роботі жінка часто бачила, як люди приходять в аптеку вже із гострою проблемою. Їй хотілося нести у маси думку про те, що треба дбати про себе та свій організм не тоді, коли вже все погано, а у профілактичних цілях.

– Я купила курс по навчанню, почала заглиблюватись у цю тему, оскільки вона була дуже цікавою для мене. Те, що я дізнавалась, намагалась розповідати й іншим. Почала вести свій блог в інстаграмі, де писала про те, як впливає та чи та їжа на наш організм, про різні харчові звички. Однак розвинути цю справу так, як я б того хотіла, я не змогла, бо почалась війна, – каже Балан.

Жінка розповідає, що зараз у неї дуже мало часу на нутриціологію, адже життя у новому місті – це зовсім інша реальність. Чоловік Ірини – електрик, тож знайти роботу для нього не так і просто. Тож їй довелось самій шукати місце для заробітку, адже, як говорить жінка, вони хочуть забезпечувати себе самі й не чекати від когось допомоги. Спочатку вона шукала місце за своєю старою професією, але пошуки були марними. Тепер вона влаштувалась у один із місцевих магазинів.

Діти теж уже адаптувались до життя у нашому місті, старша ходить у перший клас, де вже знайшла собі друзів, молодша – відвідує дитячий садок. Ірина задоволена якістю навчання та виховання малечі і рада, що вони змогли влитись у новий для них колектив.

Ірина Балан говорить, що хоч і їх життя зараз, певною мірою спокійне та налагоджене – додому вони все-таки хочуть. Особливо сумують діти, адже на Запоріжжі залишились їхні бабусі, дідусі та рідна тітка. Тому, родина Ірини не просто чекає на Перемогу, а активно донатить на різні збори для військових, щоб мир настав швидше.