Підприємець з Лисянки Андрій Проців з перших днів війни взявся постачати військовим автомобілі та амуніцію. Окрім цього, у волонтерському штабі допомагає переселенцям їжею та одягом. Розповідає сайт “Про все“.
Чоловік зізнається, що зараз стало важко шукати гроші на всі потреби.
“Коли почали приїжджати біженці, ми взялися допомагати їх розміщувати і шукати, чим годувати, – розповідає волонтер. – Телефонував всім своїм друзям, аби вирішувати фінансові питання. Маю два телефони, в яких тисячі абонентів. Заможні і свідомі люди фурами привозили сюди на склади гуманітарну допомогу. Без перебільшення, ми розвезли вже із сотню тонн допомоги і далі це робимо. Також 7 автівок придбали. Гроші зараз важко діставати. Одним байдуже, інші вважають, що хтось має це робити, а не вони. В Лисянці є доларові мільйонери, а допомагають звичайні люди”.
Чоловік каже, що серед переселенців, яким допомагав волонтерський штаб, траплялися й заможні. Через це виникали конфлікти.
“На початку ми давали допомогу всім без розбору, – пояснює Андрій. – А потім склали списки і видавали адресно. Почали помічати, що дехто приходив за гуманітаркою по кілька разів на тиждень, або були проїздом у місті і все одно брали те, що іншим би знадобилося. Якось приїхала жінка на машині за півсотні тисяч доларів і вся в золоті. І почала виносити мозок: “Ви повинні, ви зобов’язані”. Або крутили носом, мовляв, я такого не їм. І воно ж їм не потрібне. Це, мабуть, синдром «шари». Ще було, що поселив у своєму будинку також переселенців. 12 осіб: чоловіки і жінки з дітьми. То вони пили коньяк, якого я навіть і не бачив. При цьому телефонували, бо їм батареї гріли не так добре, як хотілося. То я залетів одного разу і налаяв, що ці чоловіки, замість воювати, п’ють алкоголь. Після того один з них і досі допомагає військовим”.
Фронт дуже потребує автомобілів, каже Проців. Часто завдяки ним військові мають шанс залишитися живими.
“Погнали ми хлопцям 6 автомобілів у Бахмут, – продовжує волонтер. – Коли повернулися додому, о 6 ранку до мене телефонують і кажуть, що ці автівки їх врятували. Дізналися про артобстріл і негайно виїхали з позиції. Машини кипіли, але їхали. Треба багато транспорту зараз, бо він рятує хлопців. Кілька днів тому загинув лисянин. Чому? Бо його пораненого евакуйовували на вантажівці і не довезли. Місяць тому до мене телефонував військовий – кремезний дядько і плакав, як дитина. Звинувачував себе у смерті двох військових. Поранило чотирьох, а він на “пиріжковозі” обшарпаному міг взяти лише двох. Коли повернувся за двома іншими, то військові вже були мертвими”.
Андрій Проців зізнається, що з власного заробітку вже віддав десятки тисяч гривень. Займається виробами з дерева. Свій бізнес після повномасштабного вторгнення мусив скоротити і з трьох десятків працівників залишив лише семеро.
КОМЕНТАРІ