У цьому році редакція нашої медіа-групи «Нова молодь Черкащини» – «Дзвін.медіа» проводить поетичних конкурс, присвячений світлій пам’яті Василя Симоненка -«Україно, ти моя молитва…». У творчому змаганні можуть брати участь, як професійні літератори, так і автори-аматори, початківці, усі, хто любить художнє слово і пише віршовані твори.

Для участі у нашому поетичному конкурсі потрібно надіслати авторські тексти (не більше п’яти) на адресу нашої редакції: м. Черкаси, вул. Хрещатик, 223, кім. 406, а ще краще на електронну пошту – dacenko2006@ukr.net. У повідомленні обов’язково вказати своє прізвище та ім’я, адресу проживання, також бажано фото і мобільний телефон.

За публікацію творів у газеті «Нова молодь Черкащини» і на сайті «Дзвін.медіа» вам потрібно внести плату у розмірі 500 грн. на рахунок видавця –

ФОП Лимаренко Т. О. р/р № UA813543470000026002051524783 в ПАТ КБ «Приватбанк», МФО 354347, ДРФО 2793810640, (призначення платежу – за публікацію в газеті «Нова молодь Черкащини» і на сайті «Дзвін.медіа»). Копію платіжки переслати разом з віршами.

Переможці творчого змагання отримають цінні подарунки, грамоти лауреатів, а кращі твори учасників конкурсу будуть надруковані у спецвипуску «Нової молоді Черкащини» тиражем 10 000 екз.

Отож, запрошуємо усіх любителів поетичного слова, авторів ліричних творів взяти участь у нашому конкурсі – «Україно, ти моя молитва…»

Сьогодні подаємо вірші черкаського поета, лауреата Симоненківської премії, журналіста Леоніда ДАЦЕНКА.

 

Притча про неоловяних солдатиків

 

Один в прокурвлених палатах,

В мундирі з позолоти й вати

Солдатиків переставля…

Махнув рукою – наступати!

Біжать і падають солдати,

У груди кулемети гатять…

Десь наче з неба крик і мати:

– Куди ж ти відступаєш, бля!

І волохатою рукою

Солдатиків із поля бою

Змахнув у сірий казанок…

Котел огненний іловайський,

Де легко вмерти, – вижить важко…

На переплавку петьки й васьки,

Поки верховний п’є вино,

А потім тістечко до кави…

Наші солдатики стікали

Не оловом, – свинцем рудим.

Вогнем кривавим ворог кропить…

Та піднімаються з окопів,

На повен зріст стають укропи,

Поки америки-європи

Стурбовано пускають дим…

На ранок у великій залі

Наші солдати крокували, –

Була величною хода!..

А в позолоченім сортирі

В одних кальсонах, без мундиру

Отой повішений гойдавсь…

 

* * *

Вечір. Диван. Коньяк і лобстери…

Очиці бігають екранами…

– Знов за добу п’ятнадцять обстрілів,

Один убитий, три поранені…

За вікнами гримлять салюти,

Сусіди скачуть гопака…

По телевізору – про Крути…

– Фігня…- і кнопку вимика.

– Ну, что показуют уроди!? –

І вже крізь сон: «Єдрьона мать…»

А зранку – продавати «родіну»,

На вечір лобстери куплять…

І знов лежати на дивані,

Ловить про Путіна кіно…

Поки на танку руський Ваня

Не хрясне дулом у вікно.

– Прівєт браток! Іль ти бандєра?!

А-а-а… Какая разніца – хахол!

Ти сдєсь жівьош какого хєра?!

Даві на газ! Давай, пашол!

На вулицях гарматні постріли…

Упав, лежить…Уже не встать…

Живі красиві такі лобстери

Зажовує під себе танк…

* * *

Вороння понад Уманню –

свято їх чорноти…

Все кружляють і думають,

як тут гнізда звести.

Ось колись були соколи

вартовими небес, –

постріляли-покоцали…

І тепер, ось тепер…

Над будинками й парками

чорну хмару несе,

як господарі каркають,

гадять, гадять на все!

Як би викурить ластівок, –

зирять вниз з висоти, –

чи страхами, чи ласками

їх із світу звести.

Ластівки нашорошено

тихо в небо ячать,

і у гнізда запрошують

тих ворон пити чай…

Ми цей край не боронимо, –

у нас думка одна:

Будем славити воронів

хоч за жменьку зерна,

позалазим у нори ми…

Хай живе вороння!

Нашу славу загорнемо

і розвієм, як дим…

Ми усі станем чорними!

Кар! Кар!

Єрусалим…

 * * *

                             «Якби з ким сісти хліба з’їсти …»

                             Тарас Шевченко

 

Нема з ким сісти

хліба з’їсти…

Розсипались дрібним намистом

і друзі, і товариші…

(Ті скурились, а ті – в кущі…)

І руку нікому подати…

Як тоскно, брате, на душі!

Десь за снігами сива мати

у крайній хаті, на межі,

тихо всміхається мені

і просить Господа за мене…

Молись за всіх, моя ти нене.

І я почую ту молитву,

і не полізу у петлю…

У світі стільки зла розлито,

і люди б’ються за корито…

Та все одно, – цей світ люблю!

І вірю у людське єство!

Сідаймо, брате, тихо, скраю,

дістанем черствого окраєць

і розламаємо на двох…

* * *

Коли блазень придворний вилазить на трон, –

Він все одно залишається блазнем.

Нехай одягає хоч десять корон

Та з-під них той ковпак скомороший вилазить…

Бере булаву, як корову за дійки беруть,

Мудрі речі говорить, та чує народ – анекдоти…

Але згодом усі припадають до рук

І ті руки, як мощі святого на дотик…

Ну, а потім вся челядь осанну співа,

І народ очумілий в такого царя свято вірить.

І у нього вже обертом йде голова, –

Маска блазня спада і з’являється – звіра…

Отаке ось потішне, веселе кіно…

Ми дивились його і у душі пускали проказу…

Це не ми, – він над нами сміявся давно,

І не він, – а всі ми скоморохи і блазні…