Золото – домінанта, хоча й не «альфа та омега», усієї світової ювелірки. Чому, адже на Землі існують набагато дорогоцінніші та рідкісніші елементи? Насправді у золота є маса переваг перед іншими «дефіцитами Землі». Його не дуже багато, але й не надто мало – саме стільки, аби цінність була стабільною. Воно не радіоактивне, не отруйне і не вступає в реакцію з іншими елементами. Розповів історію “ювелірної” Черкащини для “Нової Доби” краєзнавець Борис Юхно.

blank

З цікавого про золото відомо ще таке: найбільший у світі суцільний золотий зливок важить 250 кілограмів; у листі евкаліпта теж міститься золото; все золото, що колись було видобуте на Землі, поміститься в три плавальних басейни олімпійських стандартів; майже половина всього золота світу була видобута у Вітватерсранді, що в Південній Африці; є люди, які бояться золота, і ця хвороба називається «аурофобія»; найбільше золота мають індійські домогосподарки – цим «скромним красуням» належить близько 10% світового золота; олімпійське золото складається з цього металу всього на 1%; одна тонна мобільних телефонів містить золота більше, аніж тонна золотоносної руди; в Дубаї стоять банкомати, що видають золоті зливки. На Черкащині теж є поклади золота, але ось вже понад чверть століття вирішують, чи рентабельним буде його видобування.

Тож поки що із дорогоцінним металом наш край пов’язаний лише археологічними знахідками. Такі мали місце, й не раз. Востаннє на теперішній час – влітку 2011-го, коли черкаські археологи Лариса та Михайло Сиволапи знайшли в кургані на Корсунщині золото скіфів: 180-грамовий нашийний обруч та налобну пластину із зображенням грифонів. Вік цієї знахідки близько 2,4 тисячі років.

Звісно, не золоті вироби були першими «масовими». Гортаючи старовинні, пожовклі від часу етнографічні збірки, просто зачаровуєшся красою і статечністю наших прабабусь. Вони у прекрасних вишиванках, корсетках, довгих спідницях та плахтах. Обличчя спокійні, постава горда. Особливу цікавість викликають їхні прикраси – дукачі, які носили на шиї разом із намистом. Сьогодні це абсолютна екзотика. Натомість, на старих світлинах дукачі бачимо практично у кожної дівчини і вже точно – у кожної жінки незалежно від її статусу і навіть статків. Що ж це за диво-прикраса, така популярна ще століття тому та забута нині?

Дукачі – прикраса народна, тож і створювалися вони на місці, тобто у селі. Якщо золотар був майстром видатним, він обслуговував кілька сіл, коли посередній – то не завжди замовлення й у своєму знаходив. Цікаво, що ювелірками-золотарками були й жінки.

І ще кілька слів про ці народні шедеври. Слово «дукачі», яке вживається у множині, походить від назви монети «дукат». Вони карбувалися у багатьох країнах Європи. До золотої чи срібної монети припаювалося вушко, за яке вона прикріплювалася до намиста або ж носилася на срібному банті. Тому серед прикрас українських красунь були й австрійські дукати з профілем Марії Терезії, й російські з Єлизаветою та Катериною. Дівчата із заможних родин носили цілий ряд дукачів. У царській армії однією із форм заохочення солдата була його винагорода срібним рублем. У такій монеті робився отвір, деякий час солдат носив її на шиї, а коли повертався додому, віддавав нагородного рубля дружині чи доньці. Тоді вона ставала сімейною реліквією і знаходила своє місце, зазвичай – найпочесніше центральне, – серед інших дукачів.

Радянська влада виявилася безпомічною у боротьбі зі старою традицією, але й жіноцтву довелося йти на компроміс. Коли у 1920-х в обіг були уведені срібні полтинники і рублі, замість царственних персон на дукачах з’явилися зірки або ж «ковалі нового життя». Буквально, є такі монети із їхнім зображенням, нумізматам вони добре відомі. А зникла ця прикраса, власне сам ювелірний промисел, пов’язаний з нею, – зі зникненням срібних монет.
Прикрашати себе мідяками – такого українська жінка собі дозволити не могла.

Слід сказати, що визнаними центрами так би мовити «дукацтва», на Черкащині були Вереміївка, Загородище (нині в межах Ірклієва), та Худяки. Найбільшої популярності, а відтак і географії поширення, набули вереміївські дукачі. Це був справжній бренд, відомий у кількох губерніях, а то через Слобожанщину – й за межами України. А ось у Ірклієві виготовляли так звані «рогаті» та «плетені» дукачі. Їхні банти мали вигляд великої симетричної квітки з камінцем «під рубін» чи іншим та вирізнялися великою кількістю трактувань.

Про інше в темі. Найстаріший ювелірний магазин обласних Черкас – «Рубін». Його відкриття 1 жовтня 1962 року анонсували ще у березні, коли поруч, на Урицького, «гостинно відчинив двері новий магазин культтоварів». Власне, й цей мав таку адресу – Урицького, 190, хоча фасадом виходив на Карла Маркса. Спочатку він називався просто «Ювелірні вироби», але згодом збагатів на власну назву та упродовж кількох наступних десятиліть був відомий вже як «Рубін».

Зізнаюся, про цю крамницю мені відомо небагато. Малого, зі зрозумілих причин, «Рубін» мене абсолютно не цікавив, та й пізніше теж. Може й заглядав туди – то раз чи двічі за увесь час, допоки «Рубін» був на старому місці.

Якось збагнув, що за радянських часів тема «жінки й коштовності», мабуть, вважалася доволі делікатною. З одного боку – все ніби природньо ще з кам’яного віку. З іншого – «феміна совєтікус» – товаришка особлива: активістка, спортсменка, комсомолка. Тож на біса їй золото? Обручка, мамині чи бабусині сережки, якщо в голодні роки не виміняли на хліб, – і досить. Само собою, якщо жінка – не дружина відповідального товариша зі сфери торгівлі. Бо навіть статусним дружинам, чоловіки яких обіймали високі партійні посади, неписаними етичними правилами номенклатури «категорично не рекомендувалося» на масових заходах виблискувати золотом-камінчиками.

Можливо, що саме з цієї причини ані про наявний асортимент «Рубіну», ані про очікувані нові надходження, преса не писала. Коли календарна нагода – то «цілком доречним подарунком стануть духи, сувеніри з рогу (який жах), пластмаси, майоліки, чеканні вироби, металеві ювелірні вироби (без конкретики: шостим пунктом після чеканок, зате перед вазочками), скляний посуд».

На звичному місці «Рубін» знаходився увесь «радянський час», а потім перебазувався на бульвар. Натомість на початку 1990-х у його колишніх володіннях почали торгувати книгами. Потім усім потроху, а з появою мобільних (тоді ще казали «сотових») телефонів, – десь ближче до середини 2000-х, – тут відкрили магазин-салон UМС. Далі – парочка ребрендингів без зміни суті.

Не візьмуся сказати, яких салонів (відділів у ТРЦ, невеличких спеціалізованих крамничок, мало не кіосків) у нас тепер більше – ювелірних чи гаджетових. Утім, якось довелося бачити «телефон», який так само можна було б назвати й «ювелірним виробом». От золотих сережок із вмонтованими у них навушниками, або ж каблучки в яку можна говорити, ще не бачив, але раптом би – то не здивуюся.