Нещодавно закладу, який з грудня 2016 року офіційно називається “Черкаська медична академія”, виповнилося 90. Черкаський краєзнавець Борис Юхно розповідає чергову місцеву цікавинку.


Про колишню фельдшерсько-акушерську школу мені відомо зовсім мало і лише із офіційних джерел. Більше навіть про найвідомішу випускницю медучилища, “залізну леді Росії” Валентину Матвієнко. І не нада отут плювать в монітор, “наші люди всюди”. І мені шкода, що вона не тут, а там. Хоча хто знає, настільки успішною була б її кар’єра у Києві і чи взагалі б була. Про Валю Тютіну я трошечки розповім, як би не було – випускниця моєї 19-ї школи далекого 1964 року, але згодом. А про травесті-діву Беллу Огурцову не розповідатиму. Колись це був викладач медучилища Володимир Мотрич, а зараз – радіоведуча на “Радіо “Максимум”. Безперечно, у своєму амплуа прекрасна, хоч і вульгарна до межі фолу. Ранкового ефіру вам на 101,0 FM та Гугл з Вікіпедією в поміч, якщо раптом зацікавитесь.

blank

Отже, фельдшерсько-акушерську школу відкрили на підставі постанови колегії Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР (то вже згодом звичніше, УРСР), датованої липнем 1930 року. Безпосередньою “датою народження” освітянського медзакладу заведено вважати 15 жовтня. Школи чи технікуму? Очевидно, таки технікуму, хоча навіть на фото 1954 року це ФАШ. На той час у навчальному закладі працювало 27 осіб: 7 педагогів, 18 лікарів і двоє медпрацівників середньої ланки. Корпусом технікуму став колишній особняк купця Житомирського, перша черкаська двоповерхівка. За деякими джерелами, саме у в цьому ньому знаходилася перша місцева театральна площадка, ще неофіційна. Маю підозру, що Мельпомена рідко виказувала свою прихильність до нашого міста, й мабуть мала на те причини. Так було колись, а про тепер не будемо. Ще 1909 року у київсько-полтавському часописі “Рідний край” йшлося про те, що “Черкаси – город чималий, громада велика, а не ведеться у ньому з театральною справою”. Однак, як би воно там не було, але ще 1899 року у домі Житомирських, у вузькому колі провінційної богеми (тобто практично – на корпоративі), грала сама Марія Заньковецька. За достовірність таких свідчень не відповідаю, оскільки першоджерел не бачив.

Ну а в лютому 1965 року було вирішено, що майбутнім медикам потрібен новий корпус. Тож невдовзі від старого не лишилося й сліду. Зате місто збагатіло на будівлю, яка зразу ж стала на поліграфічний конвеєр, бо “окраса молодого міста”. Справді стильною вдалася, безперечно. Ще й історичною, позаяк її додатково прикрасили кількома меморіалками на честь революції і революціонерів. До слова – років 15 тому, чи може трохи менше, могла з’явитися ще одна, на честь вже згаданої найвідомішої випускниці. Довго Валентину Іванівну вмовляли, а коли вона таки погодилася та передала певну суму конвертованої, ті зелені невдовзі кудись поділися. Образилася, звісно, і якщо не помиляюся, відтоді вона в Черкасах не бувала. Хоч гадаю – гроші її не надто цікавили.

Що усередині? 1972 рік: “В училищі здобувають знання 1140 майбутніх фельдшерів, медсестер, акушерок і фармацевтів. Заняття проводяться у 23 просторих світлих аудиторіях, 15 добре обладнаних кабінетах, 5 лабораторіях. До послуг учнів актовий зал на 420 місць, читальний та спортивний зали…” Коледжем училище стало 1993-го, вже за директорування в ньому Інни Губенко. Уявіть собі – з 1989 року.

Отже, про Валентину Матвієнко, а власне – більше Тютіну, бо йтиметься про її “черкаський період”.

blank

Начгосп військової частини Іван Тютін, уродженець села Свинцово Мокшанського повіту Пензенської губернії, 1907 року народження, і шепетівська дівчина Антоніна Бублей, 1914 року, познайомилися 1933-го. Тоді подібні романи начальством не віталися, але там було все настільки серйозно, що проти стосунків воно не заперечувало і навіть прилаштувало Тоню при частині посудомийкою.

У шлюбі Тютіни народили п’ятеро дітей, але син і найстарша дочка померли малими. Ще троє дочок – Лідію (1939 р.н.), Зінаїду (1943) та Валентину (1949).

Після війни Іван працював завскладом, Антоніна займалася домашнім господарством і привчала до нього дочок. З цього господарства й жили: з городу, корови та курей. В хаті – два солдатських ліжка та два саморобних, стіл і тумбочка. Рідня Івана жила в Троїцьку Челябінської області й увесь час кликала Тютіних туди. Зрештою, у квітні 1952-го вони продали хату у Шепетівці й поїхали на Урал. А там повелося ще гірше. Антоніна обережно заговорила про брата у Черкасах. Але ж від грошей з проданого колись шепетівського дворища майже нічого не залишилося…

blank

Однак, переїхали. Спільними з черкаською ріднею зусиллями купили півбудинку на вулиці Можайського, 67. Все наче налагодилося, але 1957-го Іван Тютін раптово помер. Валя тоді навчалася в другому класі й смерть батька у неї на очах стала найжахливішим спомином її дитинства. Мати влаштувалася прибиральницею в драмтеатр, після ще мила автобуси в автопарку, а в “третю домашню” прала артистам сценічні костюми. Ліда пішла працювати в 14 років. “Після зміни поспішала додому: як там мої дівчата? По дорозі якусь булочку їм куплю… Підхожу до хвіртки, а вони вже там, дивляться голодними очима. Потім, коли вийшла заміж, спочатку жила з батьками чоловіка, то потихеньку носила з дому свекрухи своїм щось поїсти”, – згадувала Лідія Остапенко… Коли ж то було? Та вже років 20 як минуло…

 далі буде…