Краєзнавець Борис Юхно продовжує публікувати спогади черкасців-старожилів, які розповідають про життя старого міста.
Галина Пріма (Черкаси): “Мошви скільки наганяло, що й собаки з будок не вилазили”
Говоримо на веранді її ошатного старомодного будиночка, в інтер’єрі якої давно, і мабуть на назавжди визначеному місці, – радіола, лозова етажерка та високий дерев’яний підвазонник з фікусом. Наші німі співрозмовники – пухкі “плюшеві” фотоальбоми.
Попри глибоко поважний вік, у Галини Олександрівни дуже чіпка до подробиць пам’ять. Це якщо йдеться про давно минуле. З тим, що трапилося місяць назад або й позавчора,– гірше. Жартує з цього приводу, але як медик, не робить з того трагедії. Мене цікавить черкаське життя від звільнення міста до його раптового переродження у обласний центр, тобто 1944-1954 роки. Десятиліття, начисто забуте сучасністю.
– Ой, важко сказати, чим ті Черкаси від цих відрізнялися. Простіше – що в них однакового було. А однакове – то трохи дореволюційних будинків на вулицях, які там, де й колись, бо вулицю не перенесеш. А решта все інакше. Навіть Дніпро. Раніше ж половина міста унизу лежала, біля ріки. На горі – до коліїї, і кінець.
У центрі… Ну ось у дворі, де тепер філармонія, була гостиниця для селян, які приїжджали на базар. Базар був там, де тепер головна площа. Гостиниця – то я кажу, бо не знаю, як воно й називалося. Не скажеш же “нічліжка”. У дворі коні, вози, лантухи, горщики, верші, вулики. Буває, хтось на возі й спить. Ще там городську зубопротезку пам’ятаю. Зурочка Факторович заправляла, а раніше її батько. Доріжка через двір вела у сквер, де потім горком збудували. Там тепер ЦНТІ. У тому сквері пам’ятник Леніну стояв, куди ж без нього. Скверів дуже багато було, у центрі мало не за кожним перехрестям. Невеличкі зовсім. Кілька лавочок, кругла клумба, скульптурка яказь зрідка. Та хіба багато треба, щоб перепочити чи побалакати з кимось.
У інший бік з того двору – ще один сквер, там вже Сталін стовбичив і перші ялинки проводили. Ага, у мене ж звідтіля і карточка є, зараз. Це ми ще студентками медучилища, 1955-й. А оце якраз та, де я там на Новий рік.
Були й більші: де зараз Піонерський парк і той… біля Дніпра, де ресторан. У першому фронтовики із сосновських санаторіїв відпочивали. Там грали в городки, більярд, доміно, пиво продавали, газети. Тоді ж кінотеатр відкрили, “Родіну”. У ньому спочатку переважно трофейне кіно крутили. У другому була танцплощадка і сцена для самодіяльних концертів. Якщо вітер з ріки, то аж до Урицького комарів і мошви стільки наганяло, що й собаки з будок не вилазили.
Люди в основному пішки ходили, бо все ж близенько. Ну а як з краю в край – то на підводу просилися. Їздили, правда, два автобуси. Ми їх “Фердінандами” називали, бо вони довгим передком німецьку самохідку нагадували. А там, де пасажири сиділи – все як у кіно про Шарапова. Один їде із сахарного у Сосновку, другий назустріч. Ми більш-менш знали, коли чекати, хоч годинника далеко не кожен мав. Це тому, що Черкаси тоді “гули”. Кожен завод і фабрика мали свій “голос” і кожен гудок звучав у точно встановлений час. Лісопилка, машбуд, цукрозавод, консервний, махорка… У тихому містечку їх чутно було аж на другий кінець. А ще за графіком пароходи ходили, теж гуділи коли треба. То навіть малі знали – пора кидать абрикоси і бігти додому. Які абрикоси? О, то був їх бізнес. Отут недалечко, в районі Пастерівської, працювала ватно-одіяльна фабрика, а біля неї була заготконтора. Туди діти здавали вишню, сушку всяку, кісточки з абрикосів. Мідяки платили, але на бублики, цукерки або й кіно, вистачало. Рідко коли батьки дітям якісь копійки давали, то в сезон малим треба було покрутитись.
Молодь теж не мала часу дуже розважатися. На зміну, до вечірньої школи, та й вдома треба було щось встигнути. Але кожен завод мав свій клуб, то якось воно організовувалося. То танці, то кіно, то концерт самодіяльності.
У 1950-ті тут багато на футбол ходили. І я ходила. А коли вже знамениті команди приїжджали, то яблуку не було де впасти. Стадіонів було багато, але ж всі маленькі: 4-5 рядів лавок – і все. Решта глядачів на деревах, парканах або під стадіоном слухають. Колись і московське “Торпедо” приїхало. Ой, історія була! Я вже недавно про неї читала: мовляв, черкаські дівчата заманили Стрельцова і Іванова додому, напоїли і зачинили в погребі. Брехня наполовину. От слухайте, як було. Будинок, де це сталося, стояв неподалік перехрестя Урицького і Котовського. Там жила сім’я Урицьких. Ну співпало так, чи може якісь далекі родичі того Урицького – не знаю. Діти – двоє дівчат, Галя і Світлана. Зі Свєтою я трохи товаришувала, ну вони ж розбишакуваті були страшно, справжні “районні”. Не те щоб гулящі чи питущі, просто такі за вдачею. Обидві гарні, обидві без комплексів. Одним словом – з казбетського кутка. То запросто й запросили знаменитих футболістів додому. Вже не скажу, на що ті розраховували, але вони просто перепилися домашнім вином. І у погребі їх ніхто не зачиняв, це вже мені потім Свєтка розказувала…
КОМЕНТАРІ