Про те як колись дітлахи до школи збиралися продовжує розповідати краєзнавець Борис Юхно.
Коли тобі ще у травні посміхнулася перспектива почати наступний навчальний рік з новим портфелем, ранцем, або ж у старших класах зі спортивною сумкою, на обновку доводилося чатувати всі три місяці канікул. Але таке щастя траплялося не часто. То вже коли батьки вирішать, що старий “чемодан” ти остаточно вграв, вбив, прикончив, доконав, унічтожив і воно тепер “позорище”.
І не те, аби дефіцитний товар. Просто як і все школярське – без врахування дитячого чи підліткового віку користувачів. Якісне, але невиразне й однотипне. Це вже десь посеред 1980-х шкільні портфелики повеселішали. Принаймні, сестра в перший клас пішла зі значно симпатичнішим, аніж я десятьма роками раніше. Темно-коричневим, якоїсь місцевої шкіргалантерейки, за 3.75.
З одним “чемоданом” зазвичай ходилося років зо три. За 10 класів я їх три й змінив, у випускному мав пластмасового дипломата-”мильницю”. Пригадую, перший портфель смертельно постраждав на крижаній гірці. Я шанував комфортну їзду, тому клав його залізною застібкою до низу, ну й доїздився: язичок просто розвалився. Уламки батько довго крутив в руках, не розуміючи, як таке можливо взагалі. Ой, та запросто!
Потім був синій незвичної, мало не квадратної форми. На три відділення, вже за 4.50. Колись натрапив на його непогано збережені сільським сараєм останки, то глянув ціну на цидлику, а першого просто пам’ятаю.
Здається, після сьомого класу на зміну йому (вже вкритому натхненно набитими логотипами ESPANA-82, київського “Динамо” і навіть АС/DC), прийшла чигиринська коричнево-бежева сумка через плече з безальтернативним для торб такого фасону написом “Спорт” аж за 8 рублів з копійками, придбана у “Туристі” на Казбеті.
Сам купляв, і то вже наприкінці літа, тому вдалим це придбання точно не стало. Велика, без відділень, та ще й довжина ременю із грубого, але вузького шкірзаму, не регулювалася. А тому всією книжною вагою те нещастя гепало мене в боки чи по заду, то вже як вчепиш. Діставало так, що час від часу я повертався до зручного синього портфеля, хоч пацани тоді й глузували. Коротко кажучи, мій розрахунок на те, що зате тепер не треба буде окремо таскати торбинку зі спортивною формою, виявився до межі нерозумним. Та й зрештою – не було чим перебирати. Вітчизняних пакетів як таких у ширвжитку ще не водилося, а цупкі імпортні “Marlboro” за 5 рублів у спекулянтів не кожен міг собі дозволити. То, між іншим, зо пару кілограмів м’яса чи вареної ковбаси. Уявляєте сьогодні пакет за ціною десь гривень під 250? Та й не пустили б мене до школи з таким пакетом далі кабінета директора, праворуч від входу.
Підручники, кеди, лінійки, якісь яблука – все в тій сумці було на купі. Кошмар, одним словом. Не дивно, що навіть не пам’ятаю, куди жахливий бег подівся, коли батько ощасливив мене “дипломатом”.
Він привіз його з якогось далекого відрядження. Вручив і підколов: мовляв, пластмасу обписувати важче, та й не дуже буде видно на чорному. Ціни не пригадаю, напевне батько й не сказав, але коштували такі рублів 35 – 40.
Ні, дипломати ми вже не обписували. Солідними стали… Щоправда, знайшовся один естет, який прикрасив свою “мильницю” гедеерівськими переводками. Увалив по верхніх кутах на два боки аж чотири овальних портрети спокусливих фройлянд. І де він їх знайшов… До середини 1980-х цей класичний сувенір із DDR не привозили навіть дембеля. Та втім – справа смаку. А той однокласник мав вподобання таки специфічні, що засвідчувалося естетикою спочатку його вєліка, а потім мопеда. Свою техніку модний пацан тюнингував на всі гроші і від всієї душі, тож його сталеві… ні, ще не коні, а поні, більше нагадували поні циркових. І знаєте – кілька років тому я його зустрів. Тут, у Черкасах. Він автомеханік, і як потім сказав спільний ще з тих років знайомий – Автомеханік з великої букви. Але салон його власної недешевої машини – все те ж божевільне шапіто…
Як на мене, головна відмінність між “тодішніми” портфелями та ранцями й сучасними наплічниками полягає в тому, що колись вони були цупкими, пласкими й широкими, а тепер все з точністю до навпаки. Схоже, що класичних портфелів школярі вже взагалі не носять.
Якось кинув оком на дрібонького першачка, ну може другокласника. Він боком стояв, помітно нахилившись уперед і впершись руками у коліна. Ну що сказати… Дауншифтери, вибираючись в екопоселення, на перший рік беруть із собою менше.
Так, теперішні рюкзаки на малечі – просто потворні горби. Навіть попри те, що наплічники наче як красивіші, аніж наші аскетичні портфелі за ціною до п’яти рублів.
До речі, про ціни “нових часів”. Невдячний аспект, та вже як згадав старі… На загал між дешевими й дорогими рюкзаками ціни різняться десь утричі, але є вони й класу “преміум”, такі й понад тисячу гривень можуть коштувати. І це – усього лише китайський “преміум”.
Щороку у серпні періодика всяке таке друкує, і всі ті статті називаються як не “А першокласник усе дорожчає…”, то “Школяр батькам влетить у копієчку”. Ось, приміром, “Нова Доба” від 31 серпня 1999 року, підзаголовок “Щоб зібрати дитину в перший клас, батьки повинні витратити 350 гривень”. Позиція “Ранець”: 40 – 60 гривень. Що там у нас із середньомісячними зарплатами… 180 гривень. Курс – 4,1. “Ітого” маємо 10 – 14 баксів. Тепер то мало б бути 280 – 390 гривень. Чи в наявності? Ну ось, рік тому як бюджетний варіант одна з мереж пропонувала “Комфорт” за 249.99. Але самі розумієте, це як шкарпетки за 4.99. Якщо такі закопати, природа їх утилізуватиме років 500.
Отак коротенько. Налаштовуємося на фінальну частину. А шкільна форма – то вам не пенал і навіть не портфель…
КОМЕНТАРІ