blank

Ветеран Юрій Проняєв родом з Камʼянки на Черкащині. Він отримав поранення у червні 2023 року під час виїзду з позицій на Донеччині — у його машину влучила авіабомба. Внаслідок цього ветеран втратив м’язи руки та зір на одне око. Відновитися після поранення ветерану допоміг спорт, розповів Суспільному Юрій Проняєв. Додав, що у спортзалі його жартома, кличуть — “Робін Гуд”, адже як і герой балад він так само майстерно вправляється з луком.

Лук Юрія Проняєва нічим не відрізняється від звичних, крім влаштованого на тятиву хлястика для зубів:

“В травні 2025 року я вперше вистрелив з лука взагалі. Я записався на настільний теніс спочатку взагалі, але хлопці з «Бійців духу» запропонували, щоб я спробував з лука стріляти, — сподобалося”.

Спочатку вважав стрільбу з лука простим спортом, поки не спробував ним займатися, розповів ветеран:

“Я, чесно, думав, та що той лук — взяв, натягнув, стрельнув, полетіло та й полетіло. А виявляється ні, там є багато яких дрібниць. Правильно прицілитися, щоб тятива йшла рівненько. Уже раз прицілився так, стрельнув добре. Другий раз головою кивнув вліво, вправо — стріла вже полетить зовсім в інший бік”.

Як розповів Юрій Проняєв, за положенням голови доводиться слідкувати, адже саме нею натягує тятиву та формує точність пострілу:

“В мене проблема з рукою, м’яз відірваний, тут одна кісточка, тому в мене не вистачає сили, щоб тятиву натягнути, то доводиться стріляти зубами”.

Поранення отримав у червні 2023 року під час виїзду з позиції на Донеччині, зазначив пан Юрій:

“Спочатку пішли на штурм, штурмували тих бидляків нещасних. Після цього нас на добу відпустили, покупатися, відпочити, бо брудні, як чорти були по болоті. Завантажилися ми в машину і їдемо собі, домовлялися, що коли вранці на базар підемо скупитися, бо ввечері на другий день назад треба було повертатися. І бах — пів дороги проїхали і пів дороги не доїхали”.

За словами ветерана, врятували його медики Третьої штурмової:

“Слава Богу, що намет медичний був поруч розгорнутий Третьої штурмової бригади. А так, щоб не вони, то вже б хробаки б доїдали”.

Як розповіла дружина Юрія — Антоніна, про поранення чоловіка вона дізналася від його побратима:

“Я давай йому дзвонити на телефон, а він не відповідав був поза зоною. Я надзвонювала по всіх номерах побратимів, які в мене були — один лиш вийшов на зв’язок, каже: я на позиціях, але чув що в машину нашу вдарили авіабомбою. Ззаду сидів Юра і ще один хлопець, то Юра поранений сильно, а хлопець загинув прямо на Юрі. Юра каже, що той лежав і на нього його кров капала”.

Наступну звістку про чоловіка отримала через три дні від лікаря, зазначила Антоніна Проняєва:

“Лікар сказав: ваш чоловік зараз в лікарні бореться за життя. Більше нічого не пам’ятаю, телефон схопила моя мама, а я втратила свідомість”.

Окрім травми руки, каже, тієї ночі від уламка постраждало і око, згодом воно повністю втратило здатність бачити, розповів Юрій. Та попри ці події, за майже два роки служби в пам’ять піхотинця врізалося інше, додав він:

“Перший штурм. Рюкзаків навантажили, усе собі навантажити. І така гірка — спустився вниз, а вилізти не можу. Рюкзак більший, ніж я. І йдемо через соняшникове поле. Йдемо, там вже дрончики літають постійно. І кажуть: лягай. Я лягти зміг, а встати не зміг вже було складно”.

За словами дружини ветерана, спорт допоміг її чоловіку адаптуватися до життя після поранення:

“Спочатку він вживав алкоголь, бо не міг витримати це все, але він адаптувався, все зробив. Тепер нас алкоголю немає — він почав займатися спортом”.

Шлях реабілітації довжиною понад рік він проходив разом з дружиною, розповів пан Юрій:

“Кожен день з дружиною гуляти — вийшли, і йдемо собі на вулицю, цілий день гуляємо. Треба було ногу розходити, розходитися”.

Нині ветеран готується до чергових змагань, та прагне стати майстром спорту, щоб мати змогу проводити цим шляхом і інших ветеранів:

“Але до цього треба прагнути, і ми будемо до цього прагнути. Головне – не падати духом, і все вийде”.