Зайве переконуюся, що з точки сучасного “шлюбного народознавства” до більшовиків всі справжні українці спочатку при місяці сиділи під вишнями і слухали хрущів, а по весіллі кохалися під образами, і то лише для продовження роду. Якщо не піст, звісно. А потім прийшли мокшани і “всьо скурвили”. Читаю монографію Мирослава Стельмаховича “Українська родина”, а за сльозами навіть літер не бачу. Такі ми були духовні та шляхетні, що аж дивно, чому без ангельських крил. І всі як один. А потім “…сталінізм розбестив сім’ю духовно, всіляко культивуючи подружню зраду, недовіру між її членами…” Ридаю. Яка ж таки підступна падлюка той тиран, взяв і наказав “блядувати”. А так ми – ні-ні, до совєцької власті ніколи. Ладно, достаточно сарказма. По суті. Чергову історію розповідає краєзнавець Борис Юхно.

blank

Насамперед, не всі в Україні брали шлюб у 18 – 20 років, бо не всі були селянами і навіть не всі українцями. В кожному стані дотримувалися певної традиції щодо віку. Загалом на те повертає, що чим бідніша пара, тим швидше вона брала шлюб і тим меншою була різниця між ним і нею.

Так, міщани одружувалися у віці від 21 до 25 років, а їх обраницями були жінки 19 – 25 років. У купців, які самі заробляли копійку й бачили в тому своє головне завдання, шлюбний вік припадав на 26 – 35 років, а їхні наречені зазвичай мали 17 – 20. В середовищі промисловців-фабрикантів чоловіки одружувалися ще пізніше, а їхні дружини рідко мали менше 23 – 25-ти. З успадкованими статками, нащадки дворян (якщо не зі збіднілих) грошима не переймалися, тому обзаводилися сім’єю у 26 – 30, одружуючись із жінками 20 – 25 років. І, нарешті, селяни: бідні йшли в пару у 18 – 20, заможніші у 20 – 22, а їхні наречені мали 17 – 18 років. На основі офіційних статистичних даних тут йдеться про правила, а не винятки, які точно мали місце.

Очевидно, що якось самочинно регламентувалася й різниця у віці. У міщан вік чоловіка й дружини відрізнявся на 2 – 3 роки. У купецькому середовищі вона була найбільшою, нерідко 10 років або й понад. У селян, відповідно, найменшою: 1 – 2 роки, хоча нерідко одружувалися й однолітки.

Звісно, що зазвичай міщани шукали пару в межах свого міста, а селяни – у своєму селі. У купців та дворян така “географія” була значно ширшою.

У кожному стані молоді люди мали свої місця дошлюбних зустрічей. У небагатому міщанському середовищі з міських околиць або й слобідок вони спілкувалися на вечірках, на яких за запрошеннями у суботу, неділю чи на свята збиралося по 5 – 7 пар. Зазвичай такі гулянки влаштовувалися у когось вдома, але інколи за пару рублів винаймалися приміщення у “хазяйок”, які тим заробляли. Траплялося, що такі жінки були й “свахами”, але про них далі.

Що робила молодь на таких “паті”? Нічого, забороненого до шлюбу. Танцювали під грамофон чи його дешевшу версію – ново-фонограф, співали під гітару, грали в “краски”, “флірт”, “колечко”, “фанти”. Попередньо хлопці складалися на чай, цукор, пряники. Закінчувалися такі вечірки о 10-й вечора холодної пори та 11-й – навесні і влітку. Далі хлопець проводжав дівчину додому, інколи дуже довго.

Серед заможних міщан, на купецький манір, влаштовувалися вечори на честь іменинниць чи іменинників. “По-модньому” колись, “па-багатаму” нині – то здавна звична штука. Туди запрошували молодь з тих сімей, які між собою зналися. На відміну від попереднього варіанту, тут вона спілкувалася у присутності, а фактично – під наглядом, дорослих. На таких групових рандеву танцювали під піаніно, співали романси, і очевидно, там було достобіса прісно.

Не краще й у середовищі купецтва та провінційного дворянства. Молодь з таких станів прирікалася на сімейні танцювальні вечори та платні благодійні бали з оркестром. Папіньки вносили четвертну, а то й півсотні, в поміч отєчєству: чи на російсько-японську кампанію, чи на потреби госпіталів Першої світової. Тож чада, з глибоким усвідомленням важливості заходу, благочинно на ньому, з дозволу сказати, – “гуляли”.

Єдиним прийнятним місцем для зустрічі молоді усіх верств була… церква. Там вже не зважали на батьківські настанови і якийсь купецький синок вільно задивлявся на бідну дівчину з околиці, а міг і підійти. Саме там вся рідня влаштовувала погано завуальовані “смотрини” обранця чи обраниці своєї дитини. Попи наче як гнівилися та інколи нагадували, що Храм Божий – не місце для побачень, та насправді рідко робили то щиро.

Трохи про свах. Не можу сказати, чому звідниць за винагороду назвали саме так, адже в нашій традиції однокореневі сватання, свати, свашки – то рідні люди. Сваха, само собою, теж: так між собою називаються матері чоловіка і дружини.

А “ці” свахи – то у ХІХ – початку ХХ століття ціла професійна корпорація. Фізичні особи – підприємці, якщо хочете. “Онлі бізнес”. На відміну від радянських часів – майже легальна. Кожен міщанин знав: така-то сваха зі стажем, тож має цілу скриню кашемірових шалей, пухових платків та цвітастих хусток. Зараз-зараз, дійдемо.

Зазвичай до їхніх послуг вдавалися люди заможні, часто – немолоді, нерідко – ранні вдівці чи вдовиці. Отримавши за “зовсім випадковим” чаюванням замовлення, сваха починала “працювати з наявною базою” або ж “шукати інші варіанти”. В другому випадку вона підключала інформаторів: домашню прислугу, торговців, гадалок, двірників, приказчиків, квартальних та ще трохи всякого люду, який за певну винагороду ділився потрібною інформацією.

Гонорар свахи залежав від статусу особи, для якої вона старалася в конкретному випадку, бо й шукала партію підходящу: в середньому то від 10 до 25 рублів. В губернських містах елітні свахи брали удвічі більше, тож навіть одна зведена за місяць пара приносила жінці стільки, як за місяць заробляв кваліфікований працівник залізниці або цукроварні. Могла скластися одна партія, могло – дві чи три, а траплялося, що й жодної за кілька місяців. А винагороджували звідниць лише коли “діло зв’язалося”.

Окрім грошей, як традиційний трофей, сваха обов’язково отримувала згадану теплу шаль або велику хустку на плечі. Такі теж коштували чимало, десь близько червінця в обидва боки. Чим більше сваха мала висватаної “здобичі”, тим вищим був її професійний рейтинг.

Цікаво, що на весілля свах хоч і не запрошували, протягом першого року по ньому ці дами були вхожими в дім на правах чи то кураторок, чи сімейних психологів. І ще один дивний факт: при такій роботі всі “серйозні” свахи були одиначками. До певного віку кожна мала “молодця”, але роль і місце такого були очевидними обом. І нічого більше. І це мудро.