Матеріал на випередження: до означеної дати ще місяць, і тоді, наприкінці жовтня, “ще зустрінемося”. Анансує цікаву дату із життя Черкас краєзнавець Борис Юхно. Та розповідає історію появи першої в місті лікарні:
Кімната у хаті з чотирма ліжками для хворих “нижчих чинів військово-штабної команди”: таким був початок місцевої повітової лікарні восени 1805 року. Згодом в ній почали лікувати й малоймущий цивільний люд. В рапорті, а власне – скарзі, повітового лікаря Київській лікарській управі опис лікарні такий:
“1-е. Комната, в коей больные помещаются, с одним окном и одной дверью, при одной варистой печи, не способна вмещать в себе более четырех человек при надзерателе оных, а при том в невыгодном и тесном месте состоит оное по отводу градской полиции.
2-е. Пищу по неположению трудноболящие не имеют с собой, но питаются тем, что хозяин постояльца пожалует, или что можно выпросить у оного”.
Відтоді Перша міська змінила чимало приміщень. Вона розширювалася, однак на саму якість лікування це впливало не надто. Так, у 1820-х було вже 10 – 12 ліжкомісць, а 1832 року наказом по Київському губернському управлінню Черкаській міській думі наказали будувати лікарню на 30 місць, та ще й з господарськими спорудами. На це були відпущені 17 тисяч рублів, тож “комплекс” звели за неповних півтора роки. Будинок лікарні був дерев’яним на кам’яному фундаменті. Крім основного приміщення були збудовані “флигель, баня, амбар с ледником, погреб с сушильнею, сарай для экипажей, конюшня и чулан для усопших”. В житловій частині лікарні мешкали доглядач, фельдшер і лікарняна служниця.
Першим лікарем Першої лікарні став Петро Осокорський. Згодом на його місце направили Якова Дранковського, який очолював не лише заклад, а й усю повітову медицину до 1829 року. Третім став випускник Харківського університету Іван Филипович. Без відчутних змін у фінансуванні, та й загалом – без будь-яких інших, лікарня існувала ще кілька десятиліть.
Аж 1844-го в Черкасах було офіційно введено посаду “городового лекаря”. Він завідував лікарнею, обслуговував тюремний лазарет, виконував усі медико-санітарні функції в місті. На цю посаду призначили доктора медицини Петра Флота. В одному зі щорічних звітів він зазначав, що “…для мужчин нет подштанников, тулупов и сапогов, для женщин – больничного женского платья”. Одним рядком, а про матеріальний стан закладу сказано достатньо.
В радянські часи, вже по війні, відділення Першої займали окремі приміщення історичних будівель у центрі Черкас. 1959 року під будівництво нового лікарняного комплексу, який би об’єднав усі відділення “під одним дахом”, було виділено замельну ділянку площею 5,7 гектара у мальовничій околиці міста Соснівці. У червні 1963-го тепер так званий “старий корпус” лікарні увели в експлуатацію. Новий – у грудні 1976-го. Лаконічний за архітектурними формами, але практичний і функціональний, з вікнами до лікарняного парку, у якому самих вікових дубів кількадесят. Тут розташувалися, зокрема, відділення торакальної хірургії, пульманології, обласний опіковий центр. На стаціонарі могли перебувати 300 хворих, разом зі старим корпусом – 720, а це вже “серйозна цифра”.
У мемуарах тодішнього очільника Черкас Володимира Сокоренка є цікава оповідка про це приміщення Першої. Зважаючи, що не всі знайомі з його книгою “Я відверто дивлюсь вам у вічі”, доречно вітворити оповідку з першоджерела.
“На початку 1970-х постало питання про розширення І Міської лікарні та будівництва в цьому мікрорайоні великої поліклініки. З цього приводу у мене відбулася розмова з директором Черкаського заводу хімволокна Іваном Грицьковим, адже нове будівництво потребувало солідних капіталовкладень. А де їх брати – ось питання, яке міськвиконкому доводилося вирішувати постійно. Разом з Іваном Вікторовичем та його заступником з капітального будівництва ми приїхали на територію лікарні.
– Що ж, давай міркувати, де будувати, – сказав Грицьков. – Кажеш, щоб було п’ять поверхів, ще й палати світлі “з видом”? Курорт, а не лікарня?
І почав тут же разом із замом кроками обмірювати майбутній будмайданчик, немов вже уявляючи, якою постане новобудова.
– Трохи не так, – поспішив слідом за ними головний лікар Володимир Акимович Хромов, – будівництво не повинно зачепити дуби. Не можна знищувати те, що теж дає людям здоров’я.
– Гаразд, – погодився Іван Вікторович. І обмірювання почалося знову.
А за кілька хвилин звернувся до мене: “Все. Готуйте проектну документацію, а ми допоможемо”.
Вже наступного дня я запросив до себе керуючого трестом “Черкасхімбуд” Ігоря Васильовича Арешковича. А через сім місяців у Соснівці, в єдиному комплексі зі старим приміщенням, з’явився новий лікувальний заклад, обладнати який, знову ж таки, допоміг Черкаський завод хімволокна.
Навколо нього ростуть дуби – вічні спостерігачі людських вчинків і почуттів на цій землі: доброти, розуміння, дружби – того, що наповнювало наші дні та чого б хотілося бажати людям і сьогодні.
На першому поверсі цієї будівлі, на підлозі, можна помітити сліди собачих лап. Це коли вже завершилися опоряджувальні роботи і двері були відкриті навстіж, забіг сюди сторожовий пес та пройшовся ще по сирій підлозі. Будівельники хотіли їх зашліфувати, але я сказав: нехай залишаються. Колись, можливо, нагадуватимуть нам, як ми тут працювали і старалися для земляків. І сьогодні це дійсно як пам’ять з мнулого – трохи сентиментальна, кумедна, але аж ніяк не зайва…”
КОМЕНТАРІ