Академічне краєзнавство і те, з яким довелося мати справу упродовж не одного року, скажімо так, – “народне”, – формати доволі різні. Носіями останнього є черкащани, з якими пощастило спілкуватися або ж отримувати від них дописи-коментарі, як було із Левом Хмельковським. Свого часу його лист із розлогою рецензією на “Черкаські місторії” надійшов аж зі США і залишалося лише шкодувати, що не мав можливості почути Лева Костянтиновича раніше. Ще листи надходили з Росії, були теплі привіти з уточненнями з Португалії… Земляки, які опинилися далеко від Черкас, не забувають свій край і намагаються доповнити його неофіційну історію власними спогадами. Кілька таких оповідок я зібрав у цьому матеріалі, розповідає Борис Юхно.
Геннадій Штерн (РФ): “Влітку місто пахло керосином, взимку – торфом”
– Почну, напевне, зі свого пращура Володимира Меша, 1881 року народження. Через його скромну персону ви трохи довідаєтеся й про Черкаси. Меш жив у Черкасах у збудованому батьками трикімнатному домі на вулиці Урицького, 49. Будинки в ту пору зводилися із дзвінкої від гартування цегли, поодинокі свідки доби царату ще й дотепер цілі і гарні.
Меш носив сорочки-косоворотки з високим коміром і гудзиками збоку, картуз: пласку парусинову фуражку із широким козирком. Одяг його був домотканим. Все життя він працював муляром, крівельником, пічником. Помешкання тоді у Черкасах ставилися переважно по-сільському, влітку у них було прохолодно, взимку – тепло. Кому довелося зносити старі хати, знають, як міцно вони тримаються. Меш працював у фартуці, а за вухом тримав простий олівець. У жилетці тримав 250-грамову флягу з горілкрою “на холод”. Любив читати газети, “підтримував уклад”, тобто звик жити по-старинці. Всю зелень – як овочі, так і фрукти, називав “овощ”. Кукурудзу – пшонкою, бочку – кадушкою, шкірки від чого б не було – лушпайками, шафу – шкапом і так далі. Курив махоркові самокрутки, знав українську, ідиш, російську, румунську. Дуже дружно Меші жили із сусідами, Бухальцевими і Смоліними. Про Меша згадувалося у першій місцевій телепередачі, гумова печатка його домової книги зберігається у краєзнавчому музеї.
У дореволюційних Черкасах працювали фанерний та холодозавод, майстерні з ремонту човнів, депо, профшкола, курорт Соснівка із санаторіями. Місто потопало у зелені, а у квітні воно було білим від буяння фруктових дерев. За відсутності автомашин пасажирів перевозили бричками, вантажі – возами. Цим займався міський кооператив ломових візників -біндюжників “Гужовик”. Як згадував Меш та його дружина, фаршовані щуки якої славилися на всю околицю, ні іхні старші родичі, ні вони самі ніколи не жили так добре, як до війни. Соціалізм не вирішив питання заможності, але ліквідував тотальну бідність і безграмотність. Цікаво, що дуже шанованою в місті була професія двірника, який слідкував не лише за чистотою, а й за порядком.
…Після війни Володимир Юрійович відбудував частково зруйнований дім. В ту пору у місті жило багато інвалідів, безногі пересувалися на дощаних возиках-”чушках”. Ті, хто повернувся в місто, зазвичай селилися в землянках і напівпідвальних приміщеннях навіть у середмісті. у 8-квартирній відомчій двоповерхівці тютюнової фабрики на вулиці Сталіна, 8 – пізніше Піонерській, 10 – проживали 24 (!) родини: 6 українських і російських та 18 єврейських. За свідченням громадянки Гаркавої, з цього колоритного будинку закоханий в його мешканку, дівчину на прізвище Лугеріна, лейтенант Шаталов вивіз її від батьків на… танку! Батьки змирилися: мовляв – за таким хлопцем дочка буде як за кам’яною стіною. І правда, сім’я була щасливою, а відчайдух Шаталов дослужився до генерал-майора.
Після смерті котрогось із мешканців його жилплоща добавлялася сусідам. Майже всі дорослі були худими, діти щупленькими. Хліб на столі – вже щастя. Люди із ближніх сіл, та й з полтавської сторони, йшли на черкаський базар пішки. Але у повоєнному хаосі спокійно і впевнено наводився лад, життя відроджувалося. Скрізь ремонтувалися будівлі та шляхи. Зазвичай дорожні “будматеріали” ущільнювалися дерев’яною трамбовкою з двома ручками, “бабою”. Двори огороджувалися штахетниками, невисокими різними палісадниками. Усі будинки були пронумерованими. У дворах, на натягнутих між деревами вірьовках, розвішувалася випрана білизна. Електрики в ту пору проводили ремонт електроліній, переміщуючись по стовпах у “кішках”: залізних зачіпках поверх взуття. У вуличних лавках з бочок продавали керосин. До газифікації взагалі місто теплої пори пахло гасом, а взимку – торфом. Влітку для охолодження продуктів возами розвозився заготовлений зимою кусковий лід. У тирсі його зберігали у льохах. Так само чинили й на продскладах військової частини.
На черкаських островах уздовж старого русла стояли три водяні млини. Рибу на мілководді ловили марлею, сорочками або й руками. У дворах часто влаштовувалися сусідські застілля. Вечори були тихі і радісні. У жаркі літні ночі господарі часто-густо йшли спати у двір на розкладачках, у гамаках чи й просто на матрацах.
Старий історичний центр міста – це питні фонтанчики, ваговий пломбір у хрустких стаканчиках із бляшаних бачків, магазин нот, заправочна сифонів, цирк типу “шапіто” з ведмедями на велосипедах, ресторан “Рів’єра” з червоними та голубими дерев’яними сходами до ріки. На центральному пляжі височіла царська двоповерхівка, її перший поверх був обладнаний під роздягальні.
Коли 1965 року з’явилися тролейбуси, переобладнані з автобусів ЛАЗ, пасажири спочатку платили, так би мовити, позупинково. Дитяча розвага для шибеників – вчепитися за борт вантажівки і проїхати якомога далі. Траплялися серед таких і дівчата. Підліткових велосипедів не було, діти каталися на дорослих “під рамою”. Взимку і дорослі, і малі ставали на ковзани і лижі. Попри скруту, їх мали практично усі. Які вже – інше питання, але кататися і ходити вміла переважна більшість громадян від шкільного до глибоко пенсійного віку. У кого з’явилися перші телевізори – КВН, “Рекорд”, “Волхов”, – до тих “на кіно” зі своїми стільцями сходилися сусіди…
Далі буде…
КОМЕНТАРІ