Черкащанка, що нині мешкає у Парижі, Ірена Карпа на Фейсбуці пофілософствувала про прийняття старості, мудрість та смерть.

blank

Ви просили написати про вік, про старіння. І я стояла й думала, що вам написати, під найстарішим вишневим деревом у місті. А дерево вперто цвіло. Уже котру свою весну. Я би заспівала Луї про черешню в мами на городі, але то була японська вишня, та й мемасіки мої він розуміє, тільки коли я геть дурним голосом їх виконую.

«Тебе закопати чи спалити? – питаю в Луї. – ну, коли помреш, в сенсі. І якщо я не помру до того». Луї думає. «Закопати», – каже. «А мене от спалити», – згадую я своє побажання юності, коли ми з Лєнкою підіймалися на гору в Карпатах і там був камінь фалічної форми. «Карпа! Ти не вмерла, ти ох@їла!» – слід було кричати тому, хто мій попіл із нього розвіюватиме. Роки йшли, меседжі змінювалися. Треба би проапгрейдити на якийсь солідніший, чи шо. І щоби приходили до того каменя за чарівним пофігом і за безстрашшям (коротше, якщо вмрете піжже, приходьте і внуків приводіть).

«Ну нє», – вириває мене з пафосних роздумів Луї. – В закопуванні сенс є, якщо нас разом. А так да – давай уже разом спалити».
«Та да, розвіємося трохи». – киваю я.

І ми домовляємося про одне особливе місце в Піренеях, яке вже за життя подібне на рай зі струмками, соснами і скелями. І хто вмре перши, той чекає другого, ну, в сенсі, щоби попіл два рази не таскати туди нашим дітям-онукам.

Кілька минулих днів я провела в його рідній Бургундії. Навіть посидіти в саду, піти з дітьми у великий тінистий парк подивитися на качок, коропів і змію (!) – чудове поповнення ресурсу втомленої міської жительки. А ще там усе цвіте. І згадана сакура зі старим гіллям у прозорій воді з джерела, і примули в полі, і фіолетові квіти на стінах будинків, про які мені знову напишуть, що неправильно я їх назвала.

Події тут повільні і дуже важливі: в качки четверо малят цього року. Ми називаємо їх іменами моєї подруги і її чотирьох дітей. У свекрухи в саду поселились коричневі білки. В дупло старого платана лізти страшно навіть із ліхтариком. Спостереження: такий відчайдушно-зелений колір ряски буває тільки навесні. Бузок неймовірно пахне: хто перший знайде квітку із п’яти пелюсток? Так-так, необхідно її з’їсти, бо бажання не здійсниться.

Маргаритки у траві. Оно скільки їх, неймовірно, все поле між виноградниками біле. Найкраще в них лягти і вдихати їх запах, заплющивши очі. А потім різко розплющити, і думати, чи пасувала би тобі сукня кольору цього неба. Ловити сонячні зайчики на старому гіллі. Слухати церковні дзвони вдалині. Вибрати поліфонію місцевого птаства. Зазирнути і бджолиний «готель» і застати одного джмеля. А тоді сполохати гадюку, що грілася на сонці. Читати «Пеппі» дитині, що лягла тобі на коліна, звісивши ноги з понтона над ставком. Кидати водяним курочкам безглютеновий несолений хліб (звичайний не можна). Озиратися, чи й за такий не прибіжать сваритися невсипучі громадяни.

Скільки неймовірного багатства. І що найкраще – платити за них треба тільки власною уважністю. Отже, старість не така й страшна: на всі ці кайфи з’явиться більше заслуженого часу. Особливо, якщо зберегти дитячу допитливість, як у п’ять років. І накласти на неї сповільненість мудрості. Пересісти з машини на велосипед (можна читерський, з моторчиком «під гору» чи просто багато гуляти пішки. Може знадобляться ще книжка і плед – якщо вже сидіти в саду, то не мерзнути.

І точно вже до того часу я винайду дієве закляття від підлітків на тих пискляво-пердливих скутерах. Щоби не порушували цю блаженну тишу за моїми мурами. Ану давайте кишніть звідси! Місце Старого Пердла уже зайняте.” – написала письмениця.