Сто років тому: чигиринський майстер фотографії став “революційним діячем”

Нещодавно отримав у подарунок від друзів дві світлини початку ХХ ст. із чигиринської фотостудії Давида Зобака. І сьогодні до вашої уваги добірка колекції світлин з цього ательє. Але спочатку коротко про фотографію того часу, пише на своїй сторінці у “Фейсбук” черкаський письменник і краєзнавець Олександр Солодар.

До кінця ХІХ століття технічні можливості фотографії дозволили кожному бажаючому легко досягати результатів, які раніше були доступні лише великим майстрам. У світі масово стали з’являтися фотоательє і фотографічні клуби. Технічний прогрес призвів до скорочення витримки і появи моментальної фотографії. Зросла популярність ручних камер “Кодак”, які дозволяли фотографам полювати за миттєвістю, вихоплювати особливі картини реальності. Усе більше професійних фотографів іменують себе художниками. З’являються спеціалізовані журнали та ілюстровані альбоми. Фотографи стають ідеологами і провідниками індивідуального погляду на світ, пропагують створення гармонічної утопічної реальності засобами фотографії. У їх роботах, сповнених ностальгії за епохою, що минає, живуть прості і мудрі люди. Властивою рисою художньої фотографії стає інтимність. Своїх моделей майстри знаходять у колі сім’ї чи серед близьких знайомих. Тому, розглядаючи старі світлини, ми бачимо зображені на них родинні портрети, постаті сивочолих старців, романтичних, елегантних панночок і милих дітей. Застосовуючи різноманітні технічні засоби, “пікторальні” техніки, художники збільшували глибину і насиченість тонів, пом’якшували контури, в окремих випадках надавали роботам вигляду гравюри чи літографії. За словами А. Донде – редактора журналу Російського Фотографічного Товариства “Вестник фотографии”, “художнє світлописання має за мету створення з допомогою фотографії художніх картин. Художнім знімком ми б назвали такий, у якому – і це найголовніше – чітко простежується задум автора, виявляється його ідея, його переживання, його ставлення до сюжету зйомки”. Представники художньої фотографії поділяли переконання символістів і намагалися зробити предметом свого зображення те, що лежало потойбіч реальності чи те, що приховувалося за видимою оболонкою речей. Мистецтво для фотохудожників ставало не просто зайняттям, а священним покликанням.

У сімейних архівах чигиринців зберігається чимало світлин початку ХХ століття. Окремі з них – у спеціальних дерев’яних, чорнолакових зі сріблом рамах під склом, інші – наклеєні на спеціальний картон з логотипом – паспарту (Passe-partout – фр.). Паспарту виготовлялися в різних типографіях Російської імперії як дуже великими тиражами, так і на замовлення – малими накладами. Найбільш поширеним видом паспарту, який можна зустріти на території від Фінляндії до Середньої Азії, був картон форматом 16,5 х 11,5 см з логотипом “Cabinet Portrait”. Цей картон німецькою називався “Kabinettformat”. Трапляються світлини меншого розміру, наклеєні на картон з логотипами “Victoria Portrait” (12,5 х 8,5 см) і “Visit Portrait” (11 х 6,5 см). За такими паспарту неможливо визначити, де була проведена зйомка. Значно легше ідентифікувати виробника світлин, якщо власник ательє користувався виготовленим на індивідуальне замовлення паспарту, підписував чи ставив на звороті фотографії спеціальні чорнильні відтиски.
Незважаючи на високі тарифи на фотопослуги (вартість однієї фото форматом 16,5 х 11,5 см без паспарту на початку ХХ століття становила близько 20 коп.), світлини стають популярними серед різних прошарків населення – дворян та інтелігенції, робітників і селян. Попит диктував пропозицію. У Чигирині відкриваються дві студії – “Центральна фотографія Д.М. Зобака” і ательє М.К. Сквірського.

Фотограф Давид Мовшевич Зобак користувався паспарту, виготовленим за індивідуальним замовленням. На його звороті була надрукована літографія Покорного і Лібава із зображенням пам’ятника жінки з факелом у руках, логотипом ательє на гербовому полі в обрамленні шести медалей та написами “Центральная фотография Д.М. Зобак Чигирине. Принимаю увеличение от самой малой до натуральной величины. Негативы сохраняются”.

Під час І Світової війни син власника ательє Меєр Давид-Лейбович Зобак був мобілізований до лав Російської імператорської армії. Служив у 58-му Запасному полку. 4 серпня 1916 р. вибув із частини по хворобі очей до Воронежу у 62-й зведений евакуаційний госпіталь.

У період революційних подій Давид Зобак – активний громадсько-політичний діяч. 23 січня 1919 р. на заклик Свирида Коцура від імені «городського самоврядування» бере участь у «місцевім клюбі для утворення революційного комітету». До складу Ревкому увійшли тільки партії, що стоять на позиціях радвлади. За результатами засідання, до складу чигиринського ревкому увійшов вже згадуваний Зобак Меєр Давидович – член фінансової комісії.

Після подій 1919 – 1921 років ательє Д.М. Зобака припинило роботу.