Головпошта в містах Союзу справедливо позиціонувалася як одна з їхніх візитівок. Хай там як, а її відвідував кожен прибулий, бо ж там і телеграф, і переговорний пункт, і посилкова. Та попри те, що Черкасам як облцентру вже минуло 10, гідним цього статусу відповідним об’єктом місто похвалитися не могло. Пошта – як колись “в районі”: одноповерхова, з комірницькими вагами у напівпідвалі, одним-єдиним віконцем для телеграм. Звідси тіснява, дискомфорт, провінційність. Розповів чергову міську цікавинку краєзнавець Борис Юхно.

Служба 62-тисячного міста регулярно звітувала про обсяги контенту, з яким мала справу. І уявіть собі, що ще у листопаді 1956-го інформувала про таке: “пошта Черкас за день одержала 9300 листів, відправила близько 4800 листів, усього обробила 22 тисячі одиниць кореспонденції, 1900 грошових переказів, 869 посилок, загальний обмін телеграм становив 5700, відбулося понад 1600 міських телефонних переговорів”.

Фантастичні обсяги, практично кожен дорослий житель міста так чи інакше – в процесі. Бодай як передплатник періодики. Тому ще до появи Головпоштамту просто нові поштамти почали відкривати в усіх районах міста. 16 жовтня 1963 року: “На першому поверсі нового великого будинку, спорудженого навпроти залізничного вокзалу, цими днями з’явилася вивіска “Пошта. Телеграф. Телефон”. Сюди, у нове просторе світле приміщення, переїде поштове відділення №8, розташоване у цьому районі. Тут обладнуються два зали – поштових операцій і телеграфно-телефонний. Причому, телеграф і телефон працюватимуть цілу добу. Поштове новосілля відбудеться перед Жовтневими святами.

Швидкий ріст міста ставить підвищені вимоги і до зв’язківців. За останні роки кількість поштових відділень в обласному центрі подвоїлася. Нинішнього року нові поштові відділення відкрито у аеропорту і на заводі штучного волокна”.

Одначе, нам до Будинку зв’язку. Від весни 1963-го працівники місцевої поштової служби вже, принаймні, не червоніли перед гостями, адже мали аргумент: на розі вулиць Шевченка – Свердлова починали здійматися масивні риштування. Там щойно фінішувала котлованна стадія будівництва цього об’єкту. А наступного року над поверхнею візуалізувалися вражаючі, як на той час, розміри надважливого комунікаційного центру.

Його відкрили напередодні Першотравня 1965-го. Була в країні традиція приурочень, якої свято дотримувалися скрізь. А цікавий наш Головпоштамт тим, що він справді стовідсотково наш. Його проект авторства архітектора Сергія Реця і конструктора Івана Бравера народився не десь у столицях, як завжди велося, а в Черкаському філіалі “Діпроцивільпромбуду”. Звів об’єкт колектив БМУ-1 тресту “Черкасжитлобуд”.

Скажу наперед, що наш Будинок зв’язку видався таким продуманим і функціональним, що пізніше такі самі побудували у шести містах країни, чотири з них – в Україні: Запоріжжі, Миколаєві, Сумах і Лисичанську. Різнилося лише мозаїчне панно на куті – треба ж було місцями чогось свого додати. Але наша композиція з голуба й двох земних півкуль хоч не найбільша, зате найтематичніша та, мабуть, і найстильніша.

Не можу сказати, коли і як у місцеве “будівельне краєзнавство” вкралася та помилка, що в деяких джерелах відкриття Будинку зв’язку датують 1967 роком. Ще попереднього у київському видавництві “Будівельник” вийшов друком історико-архітектурний нарис Сергія Кілессо “Черкаси”, в якому як фото нового Будинку зв’язку з фасадом, дуже подібним до теперішнього, – ще без стильного “Дом связи” та глобуса з ракетою на даху, про які далі, – так і опис його функціональних переваг разом з естетичними принадами.

“На площі біля Будинку Рад в 1965 році зведено Будинок зв’язку. Ця унікальна споруда вражає простими й лаконічними архітектурними формами. Головний вхід акцентують тонкі залізобетонні колони. Центральний вестибюль, відкриті сходи, ліфт та холи освітлюються через суцільну склоблочну стіну. На першому поверсі розміщені зали пошти, телеграфу, міжміського телефону, посилочного залу. Основні зали з великим художнім смаком оздоблені тематичними вставками, майстерно виконаними художниками Ю. Лигердою, О. Студені та В. Широковим”.

Переїзд – діло забарне, та до літа виробниче новосілля справили фахівці усіх структурних підрозділів пошти і зв’язку. До великої будівлі у середмісті переїхали обласне управління зв’язку, відділ з розповсюдження преси, дирекція радіотрансляційних мереж, управління міського вузла зв’язку, – словом, – усі організації даної системи. Саме тому, – найперше для її працівників, – він і став Будинком зв’язку з великої літери. А для містян був, та й здебільшого залишається, Головпоштамтом, адже саме у поштових залах й дотепер люди здійснюють свої нехитрі приватні операції. Напевне так, адже найбільша зала цього центру називалася “операційною”. Щоправда, було воно тоді словом чоловічого роду: зал. Та це не надто суттєво – гірше, що чимало тих операцій віджили свій вік. Може не те, аби “гірше”, але таки шкода… як цілої зниклої культури, елементу цивілізації. Відвідувачі вже не роблять грошових переказів поштою, є банківські картки. Вже не відстукують телеграм, натомість до непристойності тривіально відправляючи есемески. А надіслати чи отримати телеграму – то ж була подія всього дня, чи й не одного. Саме тут, за красивими невеличкими столиками, не дописують похапцем листи, бо за домашніми справами нема коли. Не підписують вітальних листівок, пригадуючи, як у пунктирних вічках правильно провести прямі лінії цифр, бо з 1 січня 1971 року такою стала норма поштового правопису (“Працівники Черкаського центрального поштамту щороку обробляють близько 40 мільйонів листів. З введенням у дію нових конвертів все навантаження ляже на машини. Першими трьома цифрами позначається область, республіка, столиця союзної республіки. Друга половина індекса – для позначення вузлів, міст і відділень зв’язку. Конверти з індексами можна придбати в будь-якому відділенні зв’язку та кіосках “Союздруку”). А ще – тепер відвідувачі майже не відправляють посилок, тож на пошті не пахне сургучем. Щоправда, замовлені через інтернет речі отримують, але то інше. А отак щоб хімічного олівця послинити, на фанерці красиво адресу написати та фіолетовим язиком дзеркало вразити… Ну й само собою – вже ніхто не користується кабінками для міжміських переговорів, замовляючи їх у телефоністок. Боже, який я динозавр…

Зовнішній вигляд будівлі Головпоштамту змінився трохи менше її внутрішнього наповнення. Десь на початку нового тисячоліття, напевне – як данина Міленіуму, – “допотопний” стрілковий годинник замінили на електронний та замість секцій зі склоблоків змонтували затемнену дзеркальну панель. Новий маленький годинник постійно глючив, сонячної днини на ньому взагалі нічого не було видно, зрештою його прибрали. Мушу висловитися некультурно, але Головпоштамт без годинника – то дупа. Нонсенс і оксиморон, така вже європейська традиція поєднання головної пошти з другим за статусом міським годинником (перший на ратуші чи муніципалітеті, але такого в нас теж нема), гідно вшанована і в Союзі. Утім – чи то тепер єдина дупа.

Зате з боку бульвару зберігся автентичний поштовий голуб, що крилом обіймає мозаїчні земні півкулі. Колись, дуже давно, була тут ще одна “Земля”: дах будівлі прикрашав глобус, над яким злітала ракета. Але композицію чомусь демонтували і причини того мені невідомі.

Тож перший начальник нового вузла зв’язку Олексій Яцун мав усі підстави пишатися ввіреним йому господарством. Посилки тепер приймали не у темному напівскладському приміщенні з комірницькими вагами, а культурно, на видноті, зі спеціальними поштовими. Телеграми відправлялися не з одного віконця, а кількох – черги зникли.

Цілодобову роботу телефонного переговорного пункту забезпечували вже кілька спеціально навчених телефоністок, а до послуг користувачів були надані аж 14 герметичних кабін. Ще й фойє встановили 78 індивідуальних скриньок для кореспонденції, а кілька годинників, хтозна й навіщо для практично позбавлених приватного спілкування з іноземцями наших громадян, показували час у далеких капіталістичних столицях.

Повнота сприйняття диво-центру буде неповною, коли не пригадати, що кіоскерка внутрішнього “Союздруку” могла запропонувати відвідувачам максимально можливий спектр періодики, і вперше у Черкасах – країн соціалістичного табору. Невдовзі після влагодження усіх виробничих і сервісних питань Будинок зв’язку щодня відвідували три тисячі містян, перед святами – то й всі п’ять, тим самим цілком обгрунтовуючи його назву і призначення.

Ну то й досить на сьогодні, бо ще ж друга черга: та, що від бульвару. Тоді на календарі буде 20 грудня 1975 року…