На черкаських перехрестях вони з’явилися ще до війни і зовні відтоді не надто змінилися. Хіба що робочим положенням ручки стало не переднє, а заднє. Нині їх залишилося приблизно стільки ж, як на зорі появи цієї благодаті, може зо 3 – 4 десятки робочих на все місто й набереться. Розповідає черговучеркаську історію краєзнавець Борис Юхно.
А понад 80 років тому, 1937-го, у 50-тисячних Черкасах налічувалося 40 таких агрегатів, але на той час до централізованого водопостачання вже підключили більшість спільних будинків. На увесь садибний сектор 40 колонок ніби й ніщо, та у дворах було ще чимало класичних криниць, навіть “журавлі” траплялися. На кількох перехрестях напували громадські. Одним словом – якось воно було, засохнути собі не давали. Хоча на доленосний для міста з населенням під 70 тисяч 1954-й 65 колонок – це таки мізер: все ті ж менше однієї на тисячу люду.
Направду така “мала інженерна форма” як оця настільки спеціальна, що інформацію про неї треба було точити по краплині. І ось наступна тематична дата, листопад 1957 року, замітка про “колонізацію” у “Черкаській правді”. Загалом-то публікація про товариша Петька (т. Петько, без імені, тодішня звична практика), який сконструював таку водорозбірну колонку, яка “встановлюється без колодязя та не потребує цегли, що дає велику економію”. Не уявляю як це, утім не т. Петько та його винахід нас отут цікавлять, а кількість означених водоносних агрегатів.
Так ось, на той час в Черкасах налічувалося вже 246 колонок. Між іншим, лише 11 з них – на старих Митниці та Подолі, які традиційно живилися водою з криниць.
Десь до середини 1970-х кількість “синіх стовпчиків” подвоїлася та відчутно перевалила за півтисячі, в приватному секторі колонки постали на кожному перехресті. Те неоціненне благо я добре пам’ятаю. Натиснув на ручку, зігнувся набік – і пий поки носом не піде. Деякі ручки мали бзики, тоді вони камінцем плішилися, бо таки незручно й тиснути надсилу, й хльобати при цьому скрученим у три погибелі. З колонок напувалися всі одноповерхові Черкаси. Люди з відрами траплялися щораз. Дехто, аби вода не вихлюпувалася, клав усередину дерев’яні кружальця. Та то ще не архаїка. У нас на провулку жила баба Уляна, то вона ходила по воду з коромислом, а взимку возила відра санками.
А вода в колонках була смачною. І малим я ніяк не міг второпати, чого то в селі всі нахвалюють воду з колодязя, якщо вона якась… Ну пуста, чи що. Тільки й того, що холодна. Ну добре, я не експерт. Якось взяв із собою на канікули кілька акваріумних рибок, які до цього на відстояній черкаській воді благополучно собі жили років вже зо два, настав час поміняти її на сільську, і вже надвечір попливли мої гупаші в райські озера. Всі як один. Не знаю, може то радості їхні серденька не витримали, але дідусь сказав – просто треба було води з канави набрати та трохи хлорки всипати, то було б їм добре як у Черкасах. Я ревів, а він так і зробив. Хлорки, правда, не додавав, але в копанці злапав пару в’юнів і я знову був щасливий…
Навесні 2009 року робив велике інтерв’ю з директором КП “Черкасиводоканал” Сергієм Овчаренком. З-поміж іншого зачепили й колонки. І тоді Сергій Володимирович сказав, що залишилося їх у місті близько трьох сотень, у комплексі назвавши “великою проблемою”. Адже “для побутових потреб ними користуються одиниці, тим часом колонки стали такими собі безкоштовними автомийками. Бруд, шампуні, хімікати розтікаються вулицями. Але не можемо відключити, бо комусь вони справді потрібні як джерело води. Як правило, це одинокі люди похилого віку”.
Сумно, але вочевидь – відтоді таких людей у нас сильно поменшало. Відповідно й кількість колонок скоротилася в рази. Доживають…
КОМЕНТАРІ