Олександрі Лісогор 21 рік, і вона вже досконало володіє двома іноземними мовами. Окрім цього вона встигла повикладати іноземну мову для школярів, а в майбутньому планує стати журналісткою. Дівчина фарбує волосся у синій колір, сміливо демонструє тату і не приховує феміністичних поглядів. А ще підтримує одностатеві стосунки і не може терпіти, коли її запитують, чи не знайшла вона хлопця.
Журналістам “Про все” Саша розповіла, навіщо їй виливали перекис водню на волосся, чи давала хабарі і яке її ставлення до викладачів. А ще зізналася, як до суспільного бунту ставляться її найближчі люди.
– Ти колись давала викладачам хабар?
– Я взагалі виступаю за демократію без корупції, тому навіть якби мені прямо сказали дати хабар – я б відмовилася. Але за всі роки навчання жодного разу не висували такої вимоги, а я жодного разу не давала хабар.
– Твій найбільший “фейл” у репетиторській діяльності?
– Це був початок листопада. Я мала йти на своє перше тату і для мене це було дуже важливо – вдома рідні чинили великий опір щодо цього рішення, а я навпаки дуже чекала. І через емоції я не змогла провести заняття – кажу речення і розумію, що докупи спутала і англійську, і французьку мови, і граматичних помилок наробила. Для мене це найбільший фейл.
– Що тебе обурює у викладачах?
– Коли вони вимагають від студентів того, чого не можуть самі. У мене була викладачка, яка дуже хотіла, щоб ми говорили на іноземних мовах. Натомість вона робила помилки у вимові, побудові речень, повторювала слова по тридцять разів. Речення на іноземній мові будувала однакові і взагалі не могла розмовляти нормально, а від нас вимагала. На її парах я сиділа і вгадувала, коли вона “затупить” наступного разу.
– Твої тату – це бажання показати, що ти “своя”, чи стан душі?
– Жодне з моїх дій не є спробою щось комусь довести. Ще з підліткового віку, десь із 12 років, я відійшла від інтересів, якими цікавилися однолітки, знайомі тощо. Тоді я почала слухати Джастіна Бібера і відчула на собі тиск, бо не слухала, як усі, російський реп і поп. Пізніше я фарбувала у школі волосся у яскравий рудий – це був мій бунт. Хрещений навіть виливав перекис мені на голову, щоб я пофарбувалася у свій справжній колір, але я опиралася.
А татуювання для мене завжди були красивими. Тільки підлітком я піддалася впливу суспільства і казала, що це негарно. Пізніше зрозуміла, що хочу його, але маленьке і там, де б не було видно – бо хотіла бути стюардесою. А на карантині передумала щодо професії і дійшла до висновку, що тату я хочу. Це був виклик самій собі і я змогла! Нехай вдома говоритимуть – нічого страшного.
Молоді я хочу показувати свободу. Що дівчині не обов’язково потрібно мати довге волосся натурального кольору. Що тату – це не лише для “зеків” і повій. У нашому столітті це вже не спроба виділитись, а самовідчуття – те, якою людина хоче бути.
– Як тебе внутрішню змінило тату?
– Наприклад, я зараз навіть готова фотографуватися. Раніше мені було складно це робити, бо доводилося щось вигадувати з позою. А зараз в рази легше – бо є тату і кольорове волосся.
Еволюція моїх поглядів – це буквально така схема: від “це ненормально”, “це нормально, але не на мені” – до “нормально навіть на мені, аби тільки не було видно” і “нормально на мені – все одно на все інше”.
– Рівноправ’я, фемінізм і толерантність: як до цього ставишся?
– До фемінізму я прийшла не так давно – ще у школі думала, що можу робити що хочу до того моменту, поки не знайду чоловіка. І мене завжди виводило з рівноваги питання “а коли ти хлопця собі знайдеш?”. Такі невеличкі “штрикалки” довели до того, що я засмучувалася. Не через те, що хлопця немає, а тому що мене знову запитуватимуть про нього. Бо я не хочу нікого шукати. І саме з цього моменту розпочався мій шлях у фемінізмі.
Я почала помічати дрібні нюанси: мене не цікавить пошук стосунків, готування страв, походи у кафе чи клуби. І вдома за це почали сварити – що мені не подобається те, що подобається більшості. І зі звичайного сумніву народилося розуміння, що у мене зовсім інші плани на себе. А не ті, які нав’язують рідні та суспільство.
Тому я не радикальна феміністка, але виступаю за рівні права для всіх.
– У твого фемінізму є кордони?
– Для мене важливо не перейти рівень, коли починається дискримінація чоловіків. Якщо йде боротьба за посаду між чоловіком і жінкою і чоловік виявляється більшим спеціалістом, то й посаду слід віддати йому. Я за прогрес за рахунок розуму, а не лише за гендерні ознаки. Повністю рівні права – це той рівень, за який я “стою”.
Фемінізм на побутовому рівні – це той самий розподіл обов’язків: тиждень прибирає чи готує жінка, тиждень – навпаки. Нехай хоч палички на стінах малюються, але цього правила потрібно дотримуватися. Бо ми різнимося лише статевими органами.
– Як чоловіки почуватимуться у такому феміністично-побутовому світі?
– Насправді сучасні чоловіки відчувають на собі тиск через “ти ж чоловік!”. Мій братик, наприклад, хотів пофарбувати кінчики волосся у фіолетовий – у нього зачіска з маленьким “хвостиком”. Але йому заборонили, бо “ти ж хлопчик!”. А насправді – яка різниця? Волосся у всіх росте однаково.
І якщо є речі, які у чоловіків і жінок однакові від природи, то навіщо їх штучно робити різними?
Нігті ж такі самі і в чоловіків, і у жінок. То чому їм не можна робити манікюр? І на таких дрібних побутових аспектах має будуватися справжня рівність прав.
Я не ненавиджу чоловіків. І насправді адекватний фемінізм дуже гарно вплітається у стосунки.
– А лесбійки та геї – яке твоє ставлення до них?
– Я підтримую будь-який самовияв людини, допоки він не шкодить іншим. Повністю підтримую одностатеві стосунки і легалізацію їх у суспільстві. Але легалізовані такі стосунки мають бути і в головах людей. Допоки існує думка: “мені все одно, поки я цього не бачу” – цього не буде.
Я взагалі ненавиджу прояви ніжності незалежно від статі людини. Коли я жила в Києві і їздила в метро, то бачила кожного дня якусь парочку, яка б цілувалася і обіймалася. То чому я повинна терпіти це? Мене дратують будь-які привселюдні “мі-мі-мі” – від них бомбить навіть більше, ніж від слів “місце жінки – на кухні”.
Тому того року в Києві, коли був флешмоб у підтримку одностатевих стосунків, я долучилася. Сфотографувалася з плакатом, зачіскою “хлопчик-дівчинка” і без бюстгальтера. Не вистачає лише кольорового волосся – і це фото було б найулюбленішим.
– Як відреагували у соцмережі на світлину?
– Мені писали в особисті повідомлення, що “вже набридли ці геї й лесбійки”. А представники ЛГБТ-спільноти запевняли, що я просто не зрозуміла, що насправді “одна з них” (ред. – бісексуалка або лесбійка).
Після цих повідомлень я зрозуміла, що у світі з цими речами справжній капець. Повний.
– Як до твоєї толерантності ставляться в родині?
– Одного разу мені вкотре почали дошкуляти питанням, чому я не маю хлопця, хоча на той момент пройшов лише рік з моменту, як закінчилися попередні стосунки. І сказали, що всі мої проблеми – саме через його відсутність. Я запитала, що буде, якщо вже завтра приведу їм дівчинку – свою наречену. Рідні дуже-дуже довго думали, що б на це питання відповісти. І в результаті сказали: “Звісно, що ми тебе приймемо”.
Тому скоро вони всіх почнуть сприймати – я вірю в це.
КОМЕНТАРІ