Напередодні 9 та 10 березня про Шевченківські дні у непопулярному ракурсі розповів краєзнавець Борис Юхно для “Нової Доби“.

blank
Попервах окупації нові хазяї життя й порядку виявляли максимальну лояльність до усього дорогого ураїнцям з дідів-прадідів. Доводилося, наприклад, чути, що для презентів по поверненню вони скуповували у селян вишиванки, рушники, автентичні прикраси і навіть ужиткові предмети. І саме скуповували, а не відбирали силоміць. То чи могли завойовники якось образити народну пам’ять про Шевченка, портрети якого, виконані кому як вдалося місцевими малярами, прикрашали кожну оселю? Хіба б були дурними. А німці такими не були.

Тому-то у грудні 1941-го наш педінститут протокольно став Черкаським українським державним педагогічним інститутом імені Тараса Шевченка. А при ньому – ще й учительська семінарія, і теж імені Тараса Григоровича.

6 та 7 числа тривали урочистості з нагоди презентації закладу. Його головний навчальний корпус – той, крило якого згоріло ще за радянської влади, а демонтаж-відбудова почалися минулої осені, – прикрасили die Hakenkreuzflagge та український стяг часів УНР. Під ними на викладацько-студентський колектив із гарних портретів дивилися Адольф Гітлер і Тарас Шевченко. Моралізувати не слід, жодного ідейного колабораціонізму. Просто треба було пережити цей час та зберегти матеріально-технічну базу закладу. Або ж жити у нових реаліях – то вже як фронт покаже.

Звісно, райуправа залишила й назву вулиці Шевченка, яку 1923-го так назвали місцеві більшовики. Хоча за нацистів нові назви отримали 60 черкаських топонімів, тобто дві третини від наявних у місті. Прикметно, що першими у списку вулиць, назви яких новій владі видалися особливо ненависними, стали «земляцькі»: Карла Маркса, Ернста Тельмана , Рози Люксембург. Ну що ж вдієш, в сім’ї не без комуніста.

Показовою в означеній темі стала історія, яка трапидлася у Городищі. Там біля цукрозаводу ще з початку 1930-х на величному постаменті стояв собі безпретензійно-провінційний пам’ятник Марксу. Його дуже любили діти, адже постамент огороджувався товстими ланцюгами, на яких зручно було гойдатися, а місця вистачало багатьом.

Що сталося із основоположником, здогадатися не складно. Але порожній постамент в німецькому сенсі не єсть гут. До комендатури викликали директора заводу Івана Штепу, який з порогу отримав зразу два накази: замість Карла встановити Тараса та зробити дітям людські гойдалки. У Городища з пам’ятниками Шевченку – своя особлива історія, тому з того, який 1921 року відливали для Канева, залишилося дві копії. Одну з них і встановили на початку жовтня 1941 року замість Маркса.

Із власного вчительського досвіду побіжно зауважу на тому, що «незалежні» діти довго розуміли, а може й зараз так є, слово «окупація» в радянському тлумаченні. Ну або ніяк не розуміли. Для них вона уявляється якимось тотальним заселенням земель одного народу іншим. Насправді ж у містах і селах змінилася верхівка адміністрації, тобто на 99 % у цій складовій не змінилося нічого. Просто нова влада, не перша і не остання. І за виписаними нею правилами треба було жити. Бажано – без шкоди для здоров’я.

Роки окупації замовчані також у довідниках Черкаського драмтеатру. А між тим, він не зачинявся. Само собою, репертуар позбувся вистав «червоної драматургії», але залишилися «Хазяїн» Карпенка-Карого, «Наталка-Полтавка» Котляревського, Назар Стодоля, сценізований 1939-го. Хорова капела імені Миколи Лисенка за цей час дала понад 100 концертів народних пісень, в які цілком органічно впліталася співані поезії Шевченка.

Був тоді у Черкасах й пам’ятник Кобзареві. Можливо – єдиний зі встановлених до війни, оскільки погруддя вождів нова адміністрація демонтувала. Знаходився він у Шевченківському саду, теперішньому Дитячому парку, що у 1930-ті перебував під опікою профспілки харчовиків. Власне – не пам’ятник, а теж погруддя на постаменті трохи вище людського зросту. Чи був це третій і останній городищенський, чи ще який, невідомо. І, на жаль, наразі до цього припущення додати нічого.