77-річна черкащанка Віра Безкопильна не уявляє своє життя без живопису: її оселя прикрашена картинами, а у селищі, де вона проживає, — Драбові, розмалювала стіни магазинів, шкіл та садочків. За своє буття не малювала лише на початку повномасштабного вторгнення, та з часом бажання творити повернулося, розповіла Суспільному Віра Безкопильна.
Нині пані Вірі — 77 років. У рідному Драбові вона розмалювала стіни не одного приміщення:
“Стільки я магазинів маленьких оформила. Наприклад, магазинчик на Базарній площі у нас, у Драбові. Прийшов (ред. – власник) і так грубенько каже: треба намалювати щось на стіні. — Ну, що? — Та намалюй козаків з пивом”.
У місцевому кафе на стіні не козаки, і не пиво, а українська родина серед краєвидів рідного селища. Їх малювала два місяці.
“Драбина була у мене така розкладна. І так само беру краски і малюю. Оце за один раз не можна. Треба один колір, тоді другий, тоді третій і все це наноситься поступово. Підсохло — далі”.
Обирали малюнок так, аби підходив під будь-які події.
“І для весілля, і для поминок, до всього, тому що танцюють вони на малюнку, але і не дуже, як зазвичай на весіллі”.
Скільки пам’ятає себе — завжди тримала в руках пензлі, розповіла пані Віра. А свої роботи рахує у сотнях.
“Стільки я садків оформила. Та там усі стіни були розмальовані. У школі досі є малюнки мої. Отакого угорі квіти і діти. Хотілося. Навіть безплатно. От це робота. Дано мені таке і все. Мама фарб накладе на столі чи в іншому місці. Я сиджу і малюю, малюю. Вона там по городу чи на роботі. Отак я все життя і малювала”.
Та батько Віри Безкопильною хотів, аби вона стала телеграфісткою. Та таємно від нього, вчилася на художницю.
“Він мене відвіз у Черкаси. І там я вчилася. Вчилася я не багато. Курси пройшла і стала працювати. Та не моє, я його не можу робити. Мені, щоб малювати, і все. І це я все так робила, щоб батько не знав. Вчилася я, закінчила училище, в мене диплом, і я все на п’ять. У мене спеціальність була художник-модельєр”.
Найбільше картин пані Віра має у хаті. Тут немає стіни, де б не висів її малюнок.
“Ми збиралися навіть поїхати в Київ, роботи повезти, на узвіз, там роботи виставляють художники свої. Ми збиралися. А потім воно все якось перекресло. Війна пішла. Та і попробуй, щоб чужа людина зі мною возилась і все інше”.
Але додала, і на восьмому десятку залишати творчість не планує.
“Спина не болить, очі не болять, і руки не болять. Я кісточкою сиджу і все вимальовую. Ну люблю це діло, як вам сказати. Як люди ото займаються спортом”.
Зберігають картини пані Віри й в місцевій світлиці, розповіла доглядальниця Любов Тогобіцька.
“Це цінність, це наше, це Україна, це передати дітям. Мені за 60 років, але коли бачу старовину якусь, то хочеться, бо це наше”.
КОМЕНТАРІ