Це Михайло та Ірина Соколенки. Майже сім років щодня вони їздять із Драбівець до Золотоноші на свою улюблену роботу. І це їх не лякає. Під час жорсткого карантину навіть певний час замовляли таксі, а потім пересіли на велосипеди. А працюють вони двірниками у приватному товаристві «Янтарь». Історію родини розповідає інтернет-видання zoloto.city.
Михайло Іванович – духовний наставник, пастор євангельських християн-баптистів церкви у Драбівцях, допомагає у служінні і в Золотоноші. Зараз разом з дружиною закінчують Кременчуцьку євангельську семінарію, днями відбудеться захист дипломного проєкту, і вони стануть сімейними консультантами. Мають трьох дітей: старший син працює у Золотоніській зош №3 викладачем музики; молодший – у міському Будинку культури; донька навчатиметься в 11 класі.
У своєму житті Михайло Іванович змінив багато професій. Був і водієм, і меліоратором, але техніка не дуже приваблювала, бо більше любив їздити, а не ремонтувати. Спробував і охоронником та вантажником. А одного разу побачив запрошення у двірники.
– Я собі подумав: тут я ще ніколи не працював, – з посмішкою згадує. – Мене це зацікавило, хоча раніше до такої професії ставився з презирством. Ніколи не думав, що працюватиму двірником, тим паче, що мені ця робота сподобається.
Якось я зустрів одного чоловіка, він досить публічний у Золотоноші, який запитав: «Вас уже посвятили в пастори?» Відповідаю, що так. «А де працюєте?» Двірником – кажу. У відповідь – здивування: «А чому так понизили, Ви ж пастором стали?» Але як у пасторстві, так і в служінні Богові почесною є місія служити людям. Для мене це велика честь служити саме таким чином.
Михайло Соколенко впевнений, що для того, щоб легко працювалося і робота була на радість іншим людям, треба її любити. А ще цінувати труд інших. Проте ситуації бувають різними.
– Ось, до прикладу, нещодавно одна жінка кинула мені спересердя, що я кошу і спати їй не даю, – ділиться Михайло Іванович. – Пізніше я побачив її у сумнівній компанії, де вона була п’яною.
У Золотоноші ми обслуговуємо прибудинкові території багатоповерхівок – Шевченка, 61 і 63 та Євгена Півня, 6 і 8. Один з будинків прибирає дружина, але в більшості я їй допомагаю. Територія велика: поки в одному місці покосиш, дивишся, а вже на іншому боці трава виросла. Хоча в основному у нас культурні люди, трапляються лише поодинокі випадки, коли кидають сміття де попало. Нам дякують за роботу, а у відповідь я їм кажу, що чисто не там де прибирають, а де не смітять.
– Ми вже й людей особисто знаємо, а вони – нас. Дуже хороші, – підхоплює розмову Ірина Михайлівна.
– У нашому колективі нам комфортно працювати, – продовжує Михайло. – Отримуємо премії на Новий рік, День комунальника і захисника Вітчизни, грамоти. Протягом ось уже двох років нам оплачують проїзд на роботу і назад, а це щодня майже 100 гривень на двох. Наша зарплата залежить від території і кількості мешканців. Отримуємо не дуже багато, але цього вистачає.
Михайло Іванович та Ірина Михайлівна завжди удвох – на роботі і вдома. Скільки вже років вони разом і як познайомилися?
– Наше знайомство було незвичним – по телефону. На той час я працював охоронником. Якось товариш попросив його підмінити, натомість пообіцяв 20 телефонних номерів дівчат для знайомства. Я ж відповів, що мені достатньо поговорити з однією, яка б змогла відчути мою душу, бо після молодечих нічних походеньок був не зовсім, так би мовити, у формі. З двох я обрав Ірину. Один раз переговорили, потім – ще, а далі я поїхав до неї додому у Золотоношу. З того часу ми разом.
Всього довелося пережити. Були і п’янки-гулянки, і тому подібне, і шлюб тріщав по усіх швах. Дружина вже й тікала від мене. Під впливом алкоголю були досить серйозні відхилення. Я сам не знав, що діяв, а на ранок нічого не пам’ятав.
Зараз усе те залишилося в минулому. Бог зберіг нашу сім’ю. Тепер у мене є велике бажання створити у Золотоноші центр сімейної консультації. Впевнений, що у цьому є велика потреба. Адже, дивлячись на велику кількість розлучень, непорозуміння у родинах і враховуючи власний досвід, ми могли б допомогти людям. Знаємо, як це робити. Держава і церква матимуть майбутнє, коли будуть хороші і міцні сім’ї, – підсумував нашу розмову Михайло Соколенко.
КОМЕНТАРІ