У часі Української революції та Визвольної боротьби 1917-21 рр. українці масово копіювали предків-козаків, вибриваючи козацького чуба на маківках, дістаючи з дідівських скринь козацькі пояси і смушеві шапки і знімаючи зі стін домівок дідівські шаблі. Однострої «синьожупанників», гетьманських сердюків та «чорних запорожців» тогочасного українського війська так само багато в чому повторювали елементи козацького вбрання часів Середньовіччя. Це вже в радянські часи шовіністично налаштовані московські пропагандисти називатимуть це «шароварництвом», а їм радісно підвиватимуть доморощені «малороси», готові забути козацьку славу на перше ж замовлення «старшого брата». А в часі війни сторічної давнини перед чубатими козаками, що наче повернулися з давніх легенд про запорожців-характерників, тремтіли їхні вороги-московити… Про історію розповідає “Козацький край“.
Знаково, скажімо, що в часі перших же днів після революції у кримському Севастополі постав українізований підрозділ, який влився до складу Морської піхоти УНР (нею керував уродженець Драбівщини, контр-адмірал Михайло Білинський) і отримав назву Окремого куреня ім.Сагайдачного – гетьмана, якого не раз зустрічав середньовічний Трахтемирів. І коли восени 1917-го до Києва вперше прибули військові місії країн Антанти, український уряд вислав їм назустріч почесну варту з 60 матросів саме цього підрозділу. Влітку 1919 року найкращим підсиленням Запорозької дивізії під командуванням уродженця Уманщини Гаврила Базильського став очолюваний смілянином Дмитром Жупінасом кавалерійський підрозділ, який так само носив ім’я Петра Сагайдачного. Були у війську УНР й полки імені гетьманів Хмельницького, Гордієнка, Полуботка…
Рукопис “Споминів” сотника УНР Никифора Авраменка
Старшини Армії УНР дійсно знали й цінували козацьку історію свого народу, в якій почесне місце займав і Трахтемирів. Ось як згадував у своїх «Споминах запорожця» про подорож до Трахтемирова в мирний час комендант Запорізького корпусу Дієвої армії УНР, учасник Першого Зимового походу, згодом — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР Никифір Авраменко: “Пишні, красочні, картинні Дніпрові береги! Щокрок щось нового; дише минулим, історичним. Трахтемирів — колись значна оселя, центр староства XVI–XVII століть. Колись тут був козацький шпиталь, арсенал.
Був монастир. Археологічні праці ствердили тут існування людської оселі в часах передісторичних, кремінної та бронзової діб (трипільська культура).
Недалеко велике село Трипілля в зелені садів. Біліють хати, блищать золотом хрести над церквою. Навколо високі взгір’я правого берега. Тут в бурхливих часах пізніших отаман Зелений (Данило Терпило) оголосив незалежну республіку…
Вибла Могила. З неї виразно видно славний Переяслав. Високо горять в сонячнім промені хрести величавого собору, будованого гетьманом Мазепою.
Зеленіють ліси в долині Трубежу, що тут вливається до Дніпра. Далеко-далеко стеляться зелені низини Лівобережжя. На розлеглих лугах — трави сочисті, буйні. Гострий запах дикого часнику мішається з медовими пахощами квітів…
Трохи нижче з правого боку — село Бучак. З високого берега виступають скали. З ріки кой-де виглядають каміння. Куги одходять ближче лівого берега, одзначають досить вузьку дорогу для суден і плотів. Течія бистра, як завше на “заборі”…
Недалеко острів з великим лісом. Місто — якби хто приготовив. Чистий сухий пісок при березі лагідно сходе до води, старі, високі дерева обступили стіною чисту поляну, порослу травою. В кутку стіжок свіжоскошеного підсохлого сіна. По дерево ходить не треба — лежить на березі. Скоро над огнем завис казанок — варилася юшка з окунів. Трохи пшона, цибулі, перцю, лавровий листочок, тоненькі кусочки сала — і смачна, здорова вечеря готова.
Човен підпертий, під ним мостки, на мостках пахуче м’яке сіно, зверху коц. Царське спання!”
Те тихе життя провінційного на той час Трахтемирова обірвали події в часі після революції 1917 року. Місцеві чоловіки, повертаючись з фронтів Першої світової, прагнули мирного життя – натомість доводилося знову брати до рук зброю, воюючи вже на рідній землі проти зальотних ворогів…
Нещодавно проголошену самостійність України прагнули знищити як «білі» московити Денікіна, так і «червоні» московити Леніна. І тоді 15 липня 1919 року повстанці отамана Зеленого зробили потужно-символічний захід: за Дніпром, на базарній площі Переяслава – міста, де колись Богдан Хмельницький раду з московськими боярами проводив, було проголошено маніфест, що скасовував «Перяславський договір» і ще раз стверджував Волю України. Того ж дня на село Трипілля – головну базу повстанців – більшовицькі аероплани масово скинули осколочні й фугасні бомби. Після бомбардування полум’я охопило хати села, чиє ім’я дало назву давній Трипільській культурі, а Дніпром вирушила ціла флотилія більшовицьких кораблів, поливаючи вогнем гармат бунтівні надніпрянські села.
Проти українських повстанців у районі Трипілля і околишніх сіл, включно з тим же Трахтемировим, було цинічно задіяно і корабель, який називався… «Трахтемирів». Спущений в Києві на воду наприкінці ХІХ століття, «Трахтемирів» до революції і після неї був мирним пасажирським судном – воювати його змусили більшовики. Готуючи до сутичок з українськими повстанцями, корабель укріпили бронею, та здається саме це легендарне Місце Сили “категорично” не захотіло, щоб його назву використовували окупанти…
Навесні вже наступного, 1920 року «Трахтемирів», відбитий у ворога польськими союзниками УНР і перейменований на “Pancerny 1″, озброєний гарматою і чотирма кулеметами «Максим», очолив річкову флотилію, яка отримала блискучу перемогу над московськими більшовиками у бою на Прип’яті біля Чорнобиля, а потім – допоміг українсько-польській армії визволити Київ…
Після поразки Визвольних змагань довго жив у Трахтемирові на краю села, що звався Коробочки, Тодось Синіцький. Хто був «не в темі» – дивувався, чому той живе на кутку, який вимер від чуми ще в часи Середньовіччя і відтоді не заселявся людьми. Проте були і ті, хто знав – Тодось Андрійович, який до старості доглядав баштан з кавунами на Коробоцькому шпилі, просто уникав зайвих зустрічей з «гостями» з міста – особливо з НКВД, а потім КДБ. Колись він воював під орудою отамана Зеленого, і не тільки вижив у тих боях – козацький півострів зберіг його таємницю від чужаків, а односельці не видали…
Уродженець Трахтемирівського півострова Олександр Кошиць в часі Визвольної боротьби обрав за “зброю” музику й пісні і пропагував самобутність Української культури для цілого світу…
Ще довго прославляв Україну і її культуру інший уродженець Трахтемирівського півострова (села Ромашки Канівського повіту) – видатний хоровий композитор і диригент Олександр Кошиць, давній друг Симона Петлюри.
Він очолив Українську Республіканську Капелу, з якою, за завданням Головного отамана Директорії УНР, відбув у концертову подорож Західною Європою й Америкою. Капелі з 1919 року аплодували Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Велика Британія, Німеччина, Польща, Іспанія. Цей колектив, на той момент найкращий в Україні, засобами мистецтва інформував світ про боротьбу українського народу за незалежність. Та після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України…
У 1922 році зі своїм хором він виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, аніж у Європі. Хор завоював грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії; визначною подією був виступ хору Кошиця у Нью-Йорку в 1922 році, де вперше був виконаний «Щедрик» Миколи Леонтовича, який став популярним у всьому світі. З великим успіхом він концертував між роками 1923–1924 в Канаді, Мексиці, у штатах Флорида і Каліфорнія та на Кубі.
Від 1926 року композитор остаточно оселився за тисячі кілометрів від Трахтемирівського півострова, де колись народився – у Нью-Йорку, працював у США та Канаді над вихованням нових диригентів…
Львівський журнал “Літопис Червоної Калини” від 1932 року, у якому було розміщено публікацію “Терехтемирів, запорожський військовий шпиталь”.
На славу козацького Трахтемирова продовжували рівнятися і українські націоналісти в часі 1930-х років. Львівський журнал “Літопис Червоної Калини” – видання, що спеціалізувалося на військово-історичній тематиці (зокрема, тут вперше опубліковано роман Ю.Горліса-Горського “Холодний Яр”), розмістило окрему публікацію у номері, датованому липнем-серпнем 1932 року -”Терехтемирів, запорожський військовий шпиталь”.
Зокрема, у статті писалося наступне: “Терехтемирів став столицею запорожського війська. Був тут військовий арсенал, скарбівниця, де складали воєнну здобич; в монастирі переховувалися козацькі привілеї і військові клейноди, тобто відзнаки… З терехтемирівської старовини до наших часів лишилися сліди валів давнього замку, козацькі хрести по горах і руїни будинку в селі Монастирок (Монастирище) – це, може, останки запорожського монастиря. Ці сумні спомини давньої слави бачив Шевченко і згадував у поемі “Сон”…
Не розбиратимемо доказову базу достовірності описаного у військово-історичному “Літописі Червоної Калини” – просто констатуємо жвавий інтерес патріотичного видання, яке у нелегкий час апелювало до давньої славетної історії Трахтемирова. Нагадаємо: це був 1932 рік, Львів, де було відносно благополучно – на відміну від Трахтемирова і всієї Наддніпрянщини, де саме лютував штучний Голодомор, що мав на мету знищити назавжди саму мрію про відродження нації…
КОМЕНТАРІ